Читати книгу - "Таємний спадкоємець для Мільярдера, Аріна Громова"

=17=

–– Не треба мене нікуди проводжати! –– випалила я.

–– Чого це? –– хмикнув і тієї ж секунди його величезна долоня опустилася на мою талію, притягнула впритул.

–– Того! Пустіть!

Я сіпнулася, і він відпустив мене несподівано легко, дозволив вислизнути з потужного кільця м'язистих рук. Хоча йти звідси він явно не збирався. Посміхнувся, виблискуючи ідеальними зубами. Його очі спалахнули темним вогнем у напівтемряві нічної вулиці.

–– Ти ж бачиш, як небезпечно навколо, –– хрипло вимовив Байсаров. –– Дівчина не повинна розгулювати сама в такий пізній час.

–– Дякую за допомогу, але я впораюся сама.

–– Упевнена? –– вигнув брову.

–– Так, за весь час це вперше...

–– Стоп, –– обірвав похмуро. –– Ти часто сама додому повертаєшся? А хлопець твій де? Чому не проводжає? Якого біса за тобою не дивиться?

–– Це не ваша справа, –– стиснула губи.

Хлопця у мене ніколи не було. Так уже склалося. То часу не вистачало, то зовсім інше цікавило. А може просто все складалося таким чином, що мені було взагалі не до цього.

Звичайно, іноді хотілося з ким-небудь зустрічатися, бігати на побачення, як більша частина моїх знайомих дівчат. І я часом потрапляла на подібні зустрічі, але щоразу реальність йшла в розріз з моїми романтичними уявленнями. Або мені просто не щастило?

Лише кілька побачень, на яких хлопці тільки й робили, що намагалися якнайшвидше зблизитися зі мною у всіх сенсах, не залишили приємних вражень. Я вирішила, що вибираю не тих. Колись зустріну свою людину, а поки краще зосередитися на навчанні та роботі. Романтика почекає.

Бувало, мені ставало сумно, що я не можу ні з ким поїхати на вихідні до моря або навіть сходити в кіно після пар в універі. Але для деяких речей я була не готова, а хлопці без них не хотіли жодних стосунків.

–– Ой та чого ти чекаєш? Чого ламаєшся? –– говорили мої подруги з дитбудинку. –– Не будь дурепою. Окрути першого-ліпшого лопуха, потім заселишся в його квартиру. Чи тобі подобається в гуртожитку жити?

Я так не могла, не уявляла стосунки з кимось заради вигоди.

–– Слухай, та ти хоч би заради здоров'я з кимось розважилася, –– продовжували вони та сміялися з моїх старомодних поглядів. –– Чого ти чекаєш? Принца? Так їх давно немає. Ох, Катька, ну ти даєш, ти ніби з минулого століття до нас телепортувалася.

"Для здоров'я" мені теж не хотілося. Може я й справді була надто наївною чи старомодною. Не важливо.

Я розуміла, що не змінюся. Кілька разів ходила з хлопцями на побачення, але щоразу це закінчувалося моєю втечею.

Мені зовсім не подобалося, коли мене затискали в кутку, намагалися забратися під спідницю або стягнути кофту нижче, оголюючи груди.

–– Та зараз час такий! –– упевнено твердили подруги в один голос. –– Усе відбуватиметься швидко. Ну навіщо тягнути? Познайомилися і вперед.

Я розуміла, що для когось усе справді виглядає дуже легко. Деякі навіть знайомляться "після". Якщо знайомляться...

Але сама хотіла іншого.

–– Це моя справа, –– хрипкий голос обпік. –– І я буду вирішувати.

–– Що? Ой, ви що таке витворяєте?

Байсаров підхопив мене на руки легко, немов пушинку. Невідомий чоловік. Загрозливий. Чужий. Виглядав він ніби бандит. Напевно, і був ним.

–– Куди ви мене несете? –– здивовано пробурмотіла я.

–– Куди сам захочу, –– розреготався він. –– Якщо тільки ти мені адресу не скажеш. Тоді додому доставлю.

Так Байсаров з'ясував, де я живу. І потім не побажав відступати. Уже наступного ранку він чекав на мене під входом до гуртожитку. Ліниво спирався об гігантський чорний позашляховик.

–– Я тебе до універу підкину, –– промовив упевнено і відчинив переді мною дверцята.

–– Дякую, я краще пройдуся.

–– Добре, –– посміхнувся Байсаров.

Він не з тих, хто звик відступати. Бачив мету –– домагався. Я це одразу відчула, тому не збиралася здаватися. Я не бажала бути чужою іграшкою. Але Байсаров діяв хитро, зумів обставити все так, що я йому довірилася, подумала, ніби чоловік налаштований серйозно. А я для нього –– не просто чергова здобич, не іграшка. Більше. Набагато більше.

Наївна. Я вірила в казку. Тоді. Потім виявилося, що ніякої казки ніколи не було.

Байсаров розбив мої мрії.

 

…

 

Усе починалося красиво, а закінчилося жахливо. Я не відразу поступилася залицянням Дем'яна. Він зустрічав мене після занять, а я щоразу намагалася від нього швидше вислизнути. Він приїжджав під гуртожиток, спостерігав, а я мріяла тільки щоб він скоріше від мене відстав. Дівчата з універу вважали мене ненормальною.

–– Ти чого? Зовсім з глузду з'їхала? Такого мужика втрачаєш!

–– Якого? –– знизувала плечима.

–– Знущаєшся? Багатий. По тачці ж одразу видно. Ще й такий красень, від нього ж очей не відвести.

Що ж, виглядав Байсаров привабливо. Я не могла заперечувати. Матеріальний статус у нього теж сумнівів не викликав. Але я не цього шукала.

–– Я зайнята, –– відповідала дівчатам з універу. –– Багато навчання.

–– Ой, ти точно ненормальна.

Життя йшло далі. Байсаров раптом зник, більше не приїжджав ні до універу, ні до гуртожитку. Я ніби й зраділа, що він від мене нарешті відстав, але все ж стало якось сумно.

Значить, не так сильно йому й хотілося зі мною бути.

А взагалі... без різниці!

Сама не знаю, як дівчатам вдалося вмовити мене, щоб я пішла на вечірку. Напевно, мені просто від нудьги цього дійсно захотілося.

Музика майже змусила оглухнути. Клуби диму. Я почувалася там чужою. Дівчата розбрелися по клубу, я опинилася разом із людьми, яких не знала.

–– Давай потанцюємо, –– якийсь хлопець обхопив мене за талію і потягнув у темний кут, подалі від танцполу.

–– Гей, пусти, –– сіпнулася я. –– Ти що робиш?

–– Нічого, допомагаю тобі розслабитися.

–– Я й так у порядку.

–– Куди так швидко?

Він штовхнув мене до стіни, навис наді мною. Роздивлявся довго й уважно, скалився якось похабно. А потім раптом нагнувся і спробував поцілувати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍