Читати книгу - "Таємний спадкоємець для Мільярдера, Аріна Громова"

Я встигла ухилитися, тож він просто слинявив губами мою щоку, змушуючи гидливо поморщитися.

–– Збожеволіла? Ти чого ламаєшся?

Він схопив мене за горло.

–– Пусти! –– буквально виплюнула йому в обличчя.

–– Та що тобі втрачати? –– розреготався. –– Ти ж дівка з дитячого будинку! Давно вже з хлопцями розважаєшся. А то я не знаю, що в наших дитбудинках творять. Тож не вдавай із себе святу цнотливість, тобі не личить...

Я навіть нічого не встигла йому відповісти.

Хлопець раптом закричав від болю. Хватка на моєму горлі ослабла. А вже наступної секунди я спостерігала за тим, як Байсаров б'є цього покидька.

–– Ні, не треба, –– кинулася до чоловіка. –– Будь ласка...

–– Шкода цю падаль? –– скривився Байсаров.

–– Ні, але так не можна.

–– Чому?

–– Це неправильно.

–– Так? Гаразд.

Він відштовхнув хлопця ніби сміття.

–– Ти маєш рацію, багато честі об таке лайно руки бруднити.

Далі все було точно в тумані. Байсаров вивів мене з клубу, накинув на мої плечі свій піджак, посадив у машину.

–– Ти помилився, –– тихо сказала я.

–– У чому? –– насупився чоловік.

–– Ну... ти напевно зрозумів, звідки я. Дитбудинківська дівчинка. Сирота. Напевно, ти думаєш, що з такими... простіше.

–– Ха, ні, –– усміхнувся. –– Але я простіший і не хочу. А дитбудинок паршиве місце. Я й сам звідти.

–– Справді?

–– Я багато чого побачити встиг, –– відповів Байсаров. –– Але таких як ти не бачив. Ну настільки... справжніх.

Того вечора ми вперше поцілувалися. І то був мій перший поцілунок. А потім сталося і все інше. Я й уявити не могла, що зовсім скоро моє серце розіб'ється на тисячі осколків.

–– Про що задумалася? –– голос Байсарова повернув мене в сьогодення і відволік від спогадів.

–– Не важливо.

–– Гаразд, тоді просто посміхайся, –– відчеканив чоловік. –– І без фокусів. Зрозуміла? Ти маєш вимовити гарне враження. Ну все, ходімо.

Він штовхнув двері, і ми пройшли в просторий кабінет.

 

…

 

Буває кохання з першого погляду, а буває –– неприязнь. Причому неприязнь гостра неначе ненависть. Варто було мені лише поглянути на чоловіка, який стояв перед величезним панорамним вікном, як я одразу відчула, що я йому не сподобалася. Його негативна реакція відчувалася шкірою.

Зізнаюся, він у мене теж захоплення не викликав. Відразу стало зрозуміло, що гарне враження справити не вийде. Даремно Байсаров на щось таке розраховував.

Дивно. Не можу сказати, ніби в зовнішності незнайомця було щось відразливе. Мабуть, навіть зовсім навпаки. Вельми привабливий чоловік. Його вік видавала лише сивина і зморшки в куточках очей. Спершу він узагалі здався мені ровесником Байсарова, але коли підійшов ближче, я зрозуміла, ця людина старша. Йому було років п'ятдесят, не менше. Виглядав він чудово. Елегантний піджак тільки підкреслював спортивну фігуру. Незнайомець явно стежив за собою. А ще він напевно подобався жінкам. Правильні риси обличчя, чіпкий погляд. Цей чоловік приковував увагу. Але я зовсім не хотіла перебувати поруч із ним. Було в самій його енергетиці щось пригнічувальне. Коли він наблизився на кілька кроків, мені стало важко дихати. Так пильно цей чоловік мене роздивлявся, помічав кожну деталь.

–– Який сюрприз, Дем'яне, –– нарешті вимовив він і широко посміхнувся, переводячи погляд на Байсарова. –– Радий тебе бачити. Але скажи, відколи ти скрізь тягаєш за собою постільних тваринок?

Він вимовив це настільки рівним і буденним тоном, що до мене навіть не одразу дійшов сенс сказаного, а коли я все зрозуміла, то просто обімліла від шоку.

Постільна тваринка? Він справді мене так назвав?

–– Ця дівчина мати моєї дитини і моя майбутня дружина, –– відчеканив Байсаров крижаним тоном. –– Сподіваюся, тепер ти радий, тату?

Останнє слово він виділив особливим тоном, ніби знущання.

Боже. Невже цей мерзотник його батько? Хоча варто було б здогадатися. Обидва ті ще виродки. Свою справжню природу вони ніколи не приховують.

–– Що за жарти, Дем'яне?

–– Я тут не для того, щоб веселити.

–– Звідки взялася ця дівка? –– проричав Байсаров-старший і перевів погляд на мене, облив такою хвилею презирства, що стало не по собі.

Взагалі, мені було абсолютно наплювати як до мене ставляться Байсарови. Хоч усі разом, хоч кожен член їхньої сім'ї окремо. Але я нічим не заслужила такого скотинячого ставлення.

–– Ще одна образа –– і я забуду про те, що зобов'язаний тобі життям, –– холодно заявив Дем'ян.

–– Хто вона? –– скривився чоловік. –– Якась безрідна... хм, я маю повірити в цей спектакль? Має вирішити, ніби ти й справді став розсудливим?

–– Твоя справа, –– Байсаров притягнув мене ближче. –– Я свою частину угоди виконав. Тепер твоя черга.

–– Подивимося, –– процідив його батько.

Я погано розуміла, про що йдеться. Яка ще угода? Мова про спадщину, як і говорила Аліса?

Утім, не важливо. Головне –– зрозуміти, як звідси вибратися.

–– Я вибрав тобі наречену. Сам! –– підкреслив Байсаров-старший. –– Мір'ям дівчина з гарної сім'ї, зі шляхетного роду. А ця... ця... що ж, із чого ти вирішив, ніби я куплюся на такий дешевий розіграш?

–– Я серйозний як ніколи, –– сказав як відрізав. –– Ти хотів спадкоємців. Так у мене вже є син.

–– Та що ти несеш! –– зірвався Байсаров-старший і підступив ще ближче. –– Чому я маю прийняти цю маячню за реальний факт?

–– Моє слово –– кремень. Забув? Це не те що ти. Дав –– забрав.

Дем'ян розсміявся.

–– Я повинен повірити, ніби у вас і справді буде весілля?

–– Звичайно.

–– І ця дівка вже народити встигла?

–– Наречена, –– поправив вкрадливо і звузив очі. –– Більше поваги. Катерина увійде в нашу сім'ю. Зовсім скоро.

Я хотіла заперечити, але не стала. Йти на поводу Дем'яна не збиралася, але було приємно спостерігати, як злиться його батько, який образив мене без причини. Чоловік буквально зубами заскреготів. Вени на скронях здулися. Він розлютився, але нічого не міг вдіяти.