Читати книгу - "Я (не) люблю осінь, Літа Най"

Розділ 14

Зранку прокинулася я напрочуд легко. Жодного похмілля, наслідків після прогулянки під холодним дощем чи важких думок. Осінь усе ще балувала яскравими сонячними променями, що пробивалися крізь фіранки. Розплющивши очі, я зрозуміла, що ще досить рано, бо мій будильник ще не подавав сигналів. Я тихенько піднялася і пройшла у ванну.

Умившись, вирішила, що маю якось подякувати Артуру за його гостинність, і не придумала ліпшого способу, як приготувати сніданок. Навшпиньки, стараючись не розбудити сплячого на дивані хлопця, я підійшла до холодильника і почала досліджувати його вміст. Він мене, чесно кажучи, приємно здивував. Коли хлопець говорив, що вміє готувати, я думала, що йдеться про щось примітивне на кшталт омлету або смаженої картоплі, але в цьому холодильнику був повний набір для збалансованого правильного харчування.

Трохи подумавши, я вирішила приготувати млинці. Просто, смачно і швидко. Намішавши тісто і поставивши на вогонь пательню, я вилила першу порцію, паралельно нарізаючи фрукти для начинки. Коли на блюді вже наскладалася невелика гірка, я вирішила, що час будити господаря квартири. Повернувши голову, я наштовхнулася очима на хлопця, який сидів на дивані й уважно за мною спостерігав.

– Ой, я тебе розбудила, – зніяковіло сказала я, швидко опускаючи погляд. Бо на Артурі не було футболки, і на моїх щоках виступив рум'янець від виду його голого торса.

– Складно спати, коли навколо розливається такий приємний аромат.

Його голос пролунав хрипко після сну, і це подіяло на мене дужче за його оголеність: усередині піднялася хвиля жару, змушуючи серце битися швидше. Та що це зі мною?

– Кх, – спробувала відкашлятися я, боячись, що голос мене підведе. – Тоді прошу до столу.

Боковим зором я бачила, як хлопець піднявся з дивана, потягнувся до спинки крісла, взяв свою футболку і натягнув на тіло. Я ледь чутно видихнула.

Сніданок був чудовим. І справа не в смачних млинцях, а в хлопцеві, що сидів навпроти мене за невеликим острівцем між кухнею і вітальнею. Ми говорили про якісь дрібниці й речі, що не мали особливого значення, але я постійно посміхалася і захоплено ловила кожне його слово.

– Ти не можеш любити молочні коктейлі, – майже обурено заявила я.

– Чому це? – незворушно глянув на мене хлопець.

– Тому що ти рок-музикант і байкер.

– Що за дискримінація рок-музикантів і байкерів. Ми що не люди?

– Ви особливі люди.

– Гаразд, – Артур відсунув тарілку, на якій залишився невеличкий шматочок млинця. – Тоді скажи, що, по-твоєму, ми можемо їсти?

Я знизала плечима. Не в змозі побороти незбагненне бажання, я потягнулася, схопила цей останній шматочок і швидко закинула в рот. Прожувавши, я запропонувала:

– Може цілого баранчика, запеченого на рожні.

Хлопець засміявся. Я вперше чула його сміх. Та що там, я навіть уявити не могла, що Артур здатен так безтурботно сміятися. Упевнена я не одна така. Якийсь незнаний голос всередині раптом сказав: «Це найкращий звук, який я чула».

Після сніданку він наполіг на тому, щоб підвезти мене до будинку, звідки я попрямувала до школи.

День минав чудово, доки не настав час іти до музикалки. Сьогодні в школі я вперто вдавала, ніби вчора нічого не сталося. Дякую Марині, вона зрозуміла мій настрій і теж не намагалася про це заговорити. Але тему Руслана стало складно ігнорувати, коли ми з ним побачилися віч-на-віч. Сьогодні я зайшла в репетиційний зал до гурту, щоб забрати подругу і разом піти до неї додому для роботи над шкільним проектом. Поруч із Мариною стояли Артур із Дімою і дискутували над новою партією. Вона підвела на мене погляд і швидко сказала:

– Тін, нам ще треба дещо доробити.

– Не проблема. Я почекаю на тебе.

– Може, сходиш у буфет, вип'єш чаю, – з натягнутою посмішкою запропонувала вона, на секунду покосившись на Руслана, який сидів за барабанною установкою.

Атмосфера в кімнаті різко напружилася. Усі зрозуміли натяк моєї подруги. Так, вона непокоїлась, як я почуватимусь поруч із колишнім, але це мене розлютило. Я не збиралася змінювати своє життя, свої плани, свої звички тільки тому, що хлопець, у якого я була закохана, виявився мудаком. Ми з ним навчаємося в одній музичній школі, він грає в одній групі з моєю найкращою подругою. Я не можу і не хочу постійно його уникати і ховатися. Підбурена злістю, я підкреслено високо задерла підборіддя, пройшла вглиб аудиторії, опустилася на килим і, не помічаючи нікого, відкрила свій альбом, занурюючись в малювання.

Картинка не виходила. Та й як вона має оформитися, якщо я не зробила жодного штриха. Я була занадто напружена і роздратована. Натомість я прислухалася до дрібної суперечки, що виникла між трійкою про заключний такт приспіву. У них не сходився віршовий розмір тексту з тривалістю нот. За їхніми гучними голосами ніхто не почув, коли в кімнаті з'явилася ще одна людина.

– Я не вчасно? – весело пролепетала дівчина.

Усі різко обернулися, не звиклі, що хтось заважає процесу, і погляд Марини різко метнувся до мене. Звісно, адже на порозі стояла і широко посміхалася та сама дівчина, яка цілувалася з моїм хлопцем.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍