Читати книгу - "Я теж її кохаю, Юлія Бонд"

7.1

Юлія

Прокидаюся вранці під вагою чоловічого тіла. Намагаюся поворухнутися і прибрати з плеча руку Тагіра, як чоловік починає ворушитися.

– Доброго ранку, – бубонить мені в спину і притискає до свого тіла ще міцніше.

– Тагіре, відпусти, – обурююся я і чоловік нарешті розтискає лещата.

Перевернувшись на інший бік, опиняюся до Тагіра обличчям. Дивлюся на нього сонного, відчуваючи пекучу хвилю роздратування. Якось ми встановили правила спільного проживання, і Тагір присягав їх не порушувати, але з кожним роком порушує їх все більше і більше.

– Ти переплутав спальні? Чи у всьому будинку раптом опинилися замкнені двері? – Запитую я, дивлячись на чоловіка впритул.

– Люба, не гнівайся, – ліниво посміхнувшись, Тагір тягнеться до мого чола, щоб прибрати з нього пасмо волосся.

Залишивши мене без відповіді, Батурін підіймається з ліжка. А я відвертаюсь убік, щоб не дивитися на його голе тіло, якщо не рахувати боксерів.

Поки чоловік не поспішаючи одягає пом'яту сорочку і штани, обмотуюсь простирадлом, сподіваючись непомітно прослизнути у ванну кімнату. Але погляд натикається на невелику дошку чорного кольору, що лежить у кріслі.

– Це тобі, – каже Тагір, спіймавши мій погляд. – Від Єгора Антоновича та його супутниці.

Піт стікає по спині крижаним струмком. Тому що це подарунок на десятиліття нашого з Тагіром весілля.

Господи, та я про нього вже й забула, а воно ось як…

– Графічний планшет? – Запитую я, але лише для того, щоб моя реакція виглядала правдоподібно. – Чому вони мені його подарували?

– Ти в мене питаєш? – посміхається Батурін, наче знущаючись з мене. – Можу надати номер Астахова. Подзвони та спитай, як це розуміти.

Хитаю головою.

Не треба!

У мене є номер телефону цієї людини, але дзвонити, як і про щось питати – самогубство.

Скориставшись мовчанням Тагіра, збігаю до ванної кімнати. І замкнувшись зсередини, даю волю емоціям: стискаю пальці в кулаки та топчу ногами від безсилля.

Який гад, га? Навіщо Єгор це робить? Чому просто не залишить мене в спокою? Я ж зрадила його, так. Зробила боляче – так сильно, як тільки змогла. Хіба після всього він не повинен мене ненавидіти?

***

Тагір замикається у своєму кабінеті. А я, скориставшись його зайнятістю, під приводом, що хочу відвідати подругу, вислизаю з дому.

Зустрівшись з Ритою у неї у квартирі, коротко описую план і прошу подругу допомогти.

– Ти божевільна, Юлько, – каже мені Рита, коли я поправляю перед дзеркалом одяг.

– Знаю, – хитаю у відповідь, – краще скажи, мене можна впізнати?

– У цьому? – Округлює очі подруга і пирскає зі сміху. – У цих доісторичних лахміттях тебе рідна мати не впізнає, не те що ланцюговий пес твого нареченого.

Хмурюся.

– Гаразд, Юлю. Я пожартувала, – перепрошує Рита і поправляє на моїй голові в'язану шапку. – Ніхто тебе не впізнає. Краще скажи, навіщо тобі це потрібне? Куди ти так вбралася? Невже у моєї улюбленої подруги нарешті з'явився коханець?

– Рито, – дивлюсь спідлоба.

– Все я зрозуміла. Жодних питань. Захочеш, сама розкажеш.

Хитаю у відповідь і, обійнявши подругу на прощання, шепочу їй на вухо, як дуже люблю.

Виходжу з квартири Рити. І поки спускаюся сходами, набираю по пам'яті номер Єгора.

Єгор відповідає після третього гудка.

– Нам треба зустрітися, – кажу я, не привітавшись і не представившись.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍