Читати книгу - "Невгамовні серця, Ерін Кас "

Розділ 13

Коли прийшла Аня, я дуже зраділа, що ми нарешті поговоримо. З віком ми віддалилися одна від одної, а мій братик зробив цю відстань ще більшою.

— Нарешті! Моя заклопотана подруга знайшла на мене час, — налетіла на Аню з обіймами. — Я так скучила.

— Ми живемо поруч, можеш зайти будь-коли, — нагадала подруга.

— Можу, але не хочу тебе напружувати своєю присутністю, — зізналася в тому, що давно хвилювало.

— Ти що, Машо? Ми ж подруги! — вигукнула Аня, примруживши суворо очі.

— Так, звісно, але я відчуваю провину, що тоді все так вийшло. Це я потягла тебе в Пульс й познайомила з ним.

— Машо, — подруга міцно мене обійняла, а мені на очі навернулися сльози. — Все пройшло і залишилося в минулому.

Я справді ще досі відчуваю провину, що не змогла підтримати тоді подругу, щоб полегшити душевні страждання. Вона досі до кінця не відійшла, але запевняє, що все в порядку. Щоб насолодитися теплом літнього вечора вирішили поїхати на набережну.

— Так швидко пролітають дні, — зітхнула подруга. — Наче вчора був перший день літа, а зараз майже середина серпня. Не встигнемо кліпнути, як прийде осінь, зима, і так по колу, роки за роками.

— Мені б ще закінчити п'ятий курс, ото б радості було. Батьки вже не дочекаються, коли я отримаю диплом.

— Ти вже стільки пройшла, що на фініші просто не маєш права здаватися, — підбадьорила подруга.

— Так, знаю. Тільки іспанську я так й не подужала. Добре хоч англійська мені далася.

— Можу поговорити зі своєю директоркою на рахунок роботи для тебе після універу.

— Я б залюбки та тато вже будує плани, як я буду працювати у них на фірмі.

— Як там Віка? Що нового?

— Не повіриш! Віка сьогодні поїхала до Дімки.

— Та ти що?

— Ага. Він на канікулах працює, от і вирішили, що до кінця літа вона пробуде у нього.

— Класно! Я щиро радію за них.

Коли подруга запитала про Андрія в грудях кольнуло. Останнім часом так відбувається завжди, коли я чую його ім'я. Ми дуже давно не бачилися й мені страшенно цього хочеться. Зазирнути в теплі карі очі й побачити там турботу. Провести долонею по м'якому темному волоссю, як зробила тоді, коли ми цілувалися в його кабінеті. Стільки часу минуло, а я досі пам'ятаю смак його поцілунку. Нашого єдиного, такого солодкого поцілунку.

Так задумалася й забула, що подруга очікує відповіді.

— Не знаю, ми не спілкуємося.

— Чому? Ви ж знайомі майже все життя, — не відставала Аня.

— От тому й не спілкуємося. Він остогид мені за всі ці роки. До речі, в нього є дівчина, якась Ольга.

— Він дорослий чоловік, може одружиться скоро.

— Та нехай, що хоче те й робить, тільки мене не чіпає.

Ми гарно прогулялися з подругою, давно так відверто не говорили. У мене камінь з душі впав, коли я зізналася у своїх хвилюваннях. Аня навіть погодилася піти в клуб. Звісно, це буде не Пульс, ми просто відпочинемо в іншому місці, потанцюємо й розслабимося. Спати завалилася щаслива, але десь глибоко в серці мені хотілося схопити телефон й почути голос того, за ким страшенно скучила. Але я більше не та Маша, яка скандалила з будь-якого приводу. Як це не смішно звучить, я навчилася стримувати себе. Можливо на мене так вплинули його слова промовлені три з половиною роки тому, а можливо я просто подорослішала.

Зранку прокинулася від копошіння у прихожій. Батьки знову зібралися на дачу, а я з нічев'я поїхала з ними. Та їхня любов до городу мене не захоплює. З самого ранку вони щось там збирали й сапали. Я трішки допомогла, та коли тато сказав, що я не те вириваю, облишила це гибле діло й просто сиділа в будинку. Неочікувано зателефонував Кір. Змовилися вони чи що? То нікого не чути, а за останні два дні зателефонували обидва. Та тут на мене чекав сюрприз. Виявляється, що Кирило приїхав. І не просто приїхав на час, а повернувся генеральним тепер вже на свою фірму. Батьки неймовірно раділи його поверненню, я також та все ж не давали спокою думки про Аню. Я швидко зібралася й поїхала з Кіром у місто. Досить з мене на сьогодні сільського колориту. В автівці була цілковита мовчанка. Кирило, напевно, думав про щось своє, бо мав дуже зосереджений вигляд.

— Не смій до неї підходити, — порушила я тишу, яка вже давила на вуха.

— Вже дорослий, сам розберуся, — незадоволено мені кидає.

— Тільки спробуй і я за себе не ручаюся. Мало ти зробив? Хочеш добити її своєю появою?

— Тобто мій стан тебе не цікавить?

— А має? — завелася я. — Ти бачив її після свого від'їзду? Та вона як тінь ходила. Тільки зараз почала відходити від стресу. Я не дозволю тобі знову її зламати.

Не знаю чи подіяли на нього мої слова та чомусь мені здається, що ні. Він більше не сказав й слова, кермував автівкою й про щось зосереджено міркував.

Ми під'їхали до будинку, зайти в гості Кирило відмовився та коли я піднялася до квартири й подивилася у вікно, побачила що він ще досі стоїть у дворі піднявши голову догори. Не важко здогадатися куди він дивиться. В сумці знову ожив телефон і я поспішила в прихожу. Знову дзвінок від Андрія. Та що ж це таке? Невже мій спокій знову буде порушено?

Довго дивлюся на його номер міркуючи, як краще вчинити та все ж відповідаю.

— Алло?

— Привіт, — чую такий рідний голос, від якого пришвидшується серцебиття.

— Привіт.

— Я телефонував тобі вчора та ти не відповідала.

— Вибач, зайнята була.

— Влаштувалася на роботу? — дивується чоловік.

— Ні. Ти ж знаєш моїх батьків. Тільки після отримання диплому мене відпустять працювати. Та ще й на фірму Кіра під татове крило.

— Може воно й краще? Маєш незабутні студентські роки.

— Я б так не сказала.

В слухавці на деякий час запанувала тиша. Він мовчав, а я просто не змогла придумати, що запитати.

— Як справи? — запитую, бо поняття не маю про що з ним говорити. Час поки ми не спілкувалися добряче віддалив нас одне від одного.

— Як завжди. Кручуся з клубом. Нещодавно ще один відкрив, зараз сиджу за паперами.

— Розвиваєш бізнес.

Мені так хотілося запитати чи не надумав він одружуватися, та для такого запитання моєї сміливості не вистачить.

— Які плани на завтра? — запитує.

— Хочемо з Анею в клуб сходити.

— В Пульс?

— Ні, в інший.

— Зрозуміло. Може якось зустрінемося за чашкою кави? Ми давно не бачилися.

— Можна, я не проти.

— Тоді я зателефоную, коли приїду?

— Добре.

— Бувай.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍