Читати книгу - "Прихисток твоєї помсти, Розалія Лоренс"

Розділ 6

Зайшовши в середину дому, я обвела поглядом навколишній інтер'єр. Я одразу порівняла його з домом батьків Микити. Сказати, що тут не багато простору, це нічого не сказати. Але єдина схожість в них — це те, що і там, і тут дуже світло. Оминувши гардеробну, я опинилася на суміжній з кухнею вітальні.

— Ти можеш сісти на диван, а я зроблю чаю, — сказав Микита, підходячи до стільниці.

Трохи постоявши, я пройшла декілька кроків до самого дивану. Він був дуже зручним. Давши собі трохи волі, я по зручніше вмостилася на спинці й підгорнула під себе ноги. О, так прекрасно! Прикривши повіки, я на секунду відключилася.

Відчувши дотик до плеча, я здригнулася і в паніці розкрила очі.

— Це я, — розгублений Микита сидів поруч зі мною. — Не хотів злякати. Я приніс чай. Тобі потрібно зігрітися.

Я присіла і, кивнувши, взяла чашку. Вона була доволі гарячою, але не опікала шкіру. Принюхавшись, я впізнала цей насичений аромат.

— Я зробив чорний з бергамотом, — пояснив він, коли побачив, як я витріщилася на чашку, і посміхнувся.

— Дякую, це мій улюблений, — прошепотіла.

— Ну тоді супер. Бо іншого не маю.

Я вигнула брів і подивилася на чоловіка. Він розслаблено відкинувся на спинку дивану, одною рукою тримаючи стакан наповнений темним напоєм. Це виглядало досить заворожливо.

— У вас тільки один чай? — з сумнівом запитала.

— Я п'ю тільки його, — знизав плечима пригубивши напій.

— Економите на чаї? — іронічно глянула на нього.

Ми тільки що приїхали з дому, де на чаї точно не економлять. Цей контраст був занадто різким. Він посміхнувся і з азартом глянув на мене. Його забавляла моя реакція.

— В мене достатньо грошей, аби обставити кожну полицю чаєм. Але в цьому просто не було потреби.

Я мить спостерігала за ним.

— І що б ви робили, якби я сказала, що ненавиджу чай з бергамотом?

— Купив би.

— Поки ви б це зробили, ваша гостя вже задубіла б, — тепер я знизила плечима.

— Я знайшов би спосіб тебе зігріти перед цим, — зробив великий ковток.

До щік прилила фарба від несподіваних образів в голові. Стоп! Відвернувшись, я піднесла чашку до губ і стрімко її забрала.

— Гаряче! — зі стуком поставивши її на стіл, я почала обвітрювати язик, який палав. На руки теж попав кип'яток і вони почервоніли.

— Дідько! — Микита вскочив і побіг до кухні. Повернувшись з мокрим полотенцем, він присів до моїх по червоніших рук. — Тебе не вчили, що треба дмухати, коли п'єш гаряче.

— Я думала, він вже не гарячий.

— Менше думай, більше перевіряй.

— Перевірила вже!

Він похитав головою та обгорнув мої долоні холодним полотенцем.

— З тобою одні біди, — він підвів на мене погляд, і мене обдало жаром по гірше кип'ятку. — Відкрий рот.

— Навіщо? — прошепотіла, вигнувши брів.

— Зроби це.

Відкривши рот, я він притягнув мене до себе за щоки. Мої очі розширилися.

— Язик висунь.

Не роздумуючи, я зробила це й обімліла. Набравши в легені повітря, він склав губи трубочкою і почав ніжно дмухати мені на язик. Я сиділа, не рухаючись, з висунутим язиком, поки чоловік, якого я знаю менше ніж годину, дмухав на мій язик!

— Краще? — прошепотів він.

Я витріщалася на Микиту і не могла відповісти. Я кивнула.

— Тоді можеш засунути назад. Чи ти хочеш, щоб я зробив анестезію?

— Що? — я кліпнула і відсторонившись, закрила рота від гріха подалі. — Ні!

— Шкода, тобі б стало ще краще.

— Ви помиляєтеся…

— Припини вже звертатися до мене на «ви».

Я витріщилася на нього.

— Мене виховували, що з чоловіком потрібно з повагою розмовляти.

Його очі ледве не вивалилися.

— Цікавий у тебе прояв поваги. Та все-таки краще на «ти», — він схилив до мене голову. — Але якщо будеш мене називати коханим, то зробиш мені в рази приємніше.

Тіло обдало жаром так, що вже ніякого чаю не потрібно. Микита сів назад на диван і, повернувшись до мене, сперся на спинку. Я не повертала до нього голову. Якщо я подивлюся на це обличчя, я зроблю щось. Тільки досі не впевнена, що саме хочу зробити.

— Будеш довго ховати від мене свої очі?

— Я не ховаюсь. І я вам… — він зиркнув на мене. — Тобі не дозволяла на себе дивитися.

Він засміявся тихим сміхом, від якого мурашки пробіглися по шкірі.

— А хіба ти не це мені дозволяла, коли погодилася вийти за мене?

Я не відповіла. Подивившись на долоні, я зняла з себе полотенце.

— Опіку не буде, — ствердив він.

Я знала, що не буде. Не занадто гарячим був чай, аби залишити слід. Я це дуже добре знаю.

— Що будемо робити з цим?

— З опіком? Можу дати мазі на про всяк…

— Ні. Я про шлюб, навчання. З цим усім, що робити?

— Ааа. Ти про це, — він став серйозним. — Жити.

Мене здивувала його відповідь.

— І як довго ми будемо з цим жити?

— Поки смерть не розлучить?

— Я серйозно зараз.

— Я теж.

Вглядаючись в його обличчя, я намагалася відшукати хоч краплину жарту. Але він був серйозним.

— Хіба в тебе не були плани ще до цього шлюбу?

— Моє життя доволі рутинне. Тому сімейне життя підходить до моїх планів.

Сімейне життя. Як для нього може бути усе так просто? Коли я вчора зранку готувалася до весілля з Рустамом, то уявляла собі вже своє життя. Мені не подобалося це, але я знала, чого очікувати. Життя з батьком показувало, чого потрібно очікувати жінці.

— Ви справді вчитель? — запитала в нього, намагаючись не думати про те…

— Так, — наблизив стакан до губ. — Майже після навчання ним став.

— А коли ти закінчив навчання?

— Років десять тому.

Я округлила очі. Він закінчив навчання, коли я пішла в другий клас?

— А скільки тобі років?

— Двадцять дев’ять.

— Що?

Він мовчки дивився на мене і відклав стакан.

— Я старший за тебе, — сказав він. — На одинадцять років.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍