Читати книгу - "Прихисток твоєї помсти, Розалія Лоренс"

Розділ 6.2

Розширеним поглядом я ще раз роздивилася його. Легка щетина, що вкрила обличчя за ніч, зробила Микиту більш схожим на свій вік. Він дійсно виглядає старшим за мене. Я це зрозуміла майже відразу, але мене шокував той факт, що коли я пішла в школу, він її закінчив.

— Тебе це бентежить?

— Ну я… — стало ніяково, і я подивилася на свої руки. — Мене в принципі уся ця ситуація бентежить.

Він нахмурився і, взявши стакан, в один ковток випив останок напою.

— То ви дійсно не проти…

Він вигнув брів і здивовано дивився на мене.

— Мого навчання.

— Звичайно ж ні. І припини мені вже викати. Ми ж вже все вияснили.

— Але я тоді не знала вашого віку. Мене вчили, що до старших потрібно…

— Так! Стоп! — він роздратовано піднявся і скуйовдив волосся.

Я здригнулася і втиснулася в спинку дивана.

Обернувшись, Микита побачив на моєму обличчі страх.

— Я все одно твій чоловік, — сказав він урівноважено. — Вік нічого не міняє. Ще по батькові до мене звертайся...

— Микита Вікторович?

Його очі розширилися, він відкрив рот і відразу ж закрив. Микита зробив вдих.

— Так, люба, будеш звертатися до мене на навчанні. А дома по іменні, добре? — я кивнула. — І поки ти мене з розуму не звела своєю повагою, краще відведу тебе в кімнату.

Піднявшись слідом за Микитою, він повів мене до сходів. На другому поверсі було три двері.

— Зліва твоя кімната, з права моя, а посередині в нас ванна.

Моя кімната? Розслабившись, я підійшла до дверей. Відкривши, я оглянулася на Микиту; він пронизливо дивився на мене. Не витерпівши його погляду, я закрила двері й вдихнула. Опинившись в невеликій кімнаті з ліжком, робочим столом і широким сидячим підвіконням – диваном. Зліва була шафа. Скромно.

Я посміхнулася. В цьому домі я точно не заблукаю. Несподівано стало жарко від спогадів.

Я підійшла до вікна, відкривши його навстіж. З моєї кімнати відкривався вид на сад і озерце. Ми за містом, а можливо, і в якомусь заміському селі.

— Ти дуже розслабилася… — заплющила очі.

Постійне життя під контролем та відсутність можливості приймати самостійні рішення без керівництва батька привели мене до того, що я навіть не цікавилася, де я знаходжуся. Навіть сама не подивилася, куди мене везе незнайомий мені чоловік. І все одно від його присутності моє тіло дивно себе поводить.

Стук у двері змусив мене несподівано сіпнутися і в іншу мить швидко відкрити її.

"Не змушуй чоловіка чекати", —  моя мати завжди наголошувала на цьому.

Микита стояв у тій самій сорочці, але декілька ґудзиків були розстебнуті. Його руки були зайняті білизною і чимось ще.

— Приніс тобі білизну і змінний одяг, — оминувши мене, він поклав усю цю стопку на ліжко.

Склавши руки на стегнах, Микита пройшовся поглядом по кімнаті.

— Місця не багато і меблів мало, тому якщо тобі щось потрібно, то відразу кажи.

— Кімната більше схожа на дитячу… — випалило з мене перед тим, як я подумала.

Микита засміявся.

— Ти догадлива.

Мої очі округлилися.

— А ось тут, Мелісса, не накручуй у своїй голові нічого, — він усміхнувся і присів на підвіконня. — Цей комплекс більше для молодих пар. Тут навіть дитячий садок за десять хвилин ходьби.

— А навіщо тоді ви…

— «Ти». Бджілко, — вставши, він підійшов до мене в притул, від чого я відкинула голову. — Тому, що район спокійний і тут точно не будуть крутитися малолітки з музикою в колонках на повну. Мені їх і так вистачає в житті.

— А тепер ви з такими й живете… — прошепотіла, вдихаючи його аромат, від якого моя голова відмовилася працювати.

— Іронія, правда? Та якщо ти будеш шуміти, я не розсерджуся, — він зробив ще крок, я зробила крок назад, поки не опинилася притиснута до стіни. Микита поклав руку над моїм плечем і нахилився до мого вуха. — Мені це, навпаки, шалено сподобається…

Я затремтіла, а щоки запалали. Його гарячий подих запалював кожну частинку мене. Він відсторонився і втупився таким же палким поглядом в мене. Серце виривалося з грудної клітки. Що зі мною? Чому він продовжує наближатися до мене настільки близько?

— Я полюбляю навушники, а не колонки, — відповіла йому, вирівнюючи дихання.

— Маленька бджілка… — повільно прошепотів, знаходячись в сантиметрі від мене, по шкірі пройшлися мурашки.

— Бджілка? — видихнула, дивлячись на його губи.

Микита посміхнувся і відступив на крок. Я не помітно видихнула.

— Завтра поїдемо в магазин і купимо тобі речі, — перевів тему.

Я інтуїтивно кивнула, а коли до мене дійшов сенс його слів, здивовано подивилася на нього.

— Навіщо? У мене є свої речі вдома...

Він змусив мене замовкнути різко хитнувши головою.

— Я не хочу, щоб ти йшла в той дім.

— Але там мої речі… — жалісно промовила.

Він дивився мені в очі, які наповнювалися сумом.

— Добре, я сам сходжу…

— Ні. Я теж піду.

— Меліссо…

— Будь ласка… — в надії прошепотіла.

Микита дивився на мене довгі секунди. І здавшись, кивнув. Мене в ту ж секунду відпустило.

— Для вступу потрібні документи про закінчення школи. Вони теж вдома?

Я кивнула.

— Тоді нам і дійсно необхідно туди йти. Відпочивай, Меліссо.

Коли за Микитою закрилися двері, я підійшла до ліжка і припала на матрац. Приклавши руку до серця, я зробила декілька глибоких вдихів.

"Сподобається коли я буду шуміти?"

Застогнавши, я накрила долонями щоки та поплескала.

"Бджілка." Тільки бабуся мене так називала. Батько теж називав, тільки з насмішкою, бабуся ж це робила з ніжністю, як і Микита. Але ще з його уст це звучало чуттєво.

Миттєво піднявшись, я подивилася на речі. Великі чоловічі спортивні штани та дві футболки. Я піднесла їх до носа, вони пахнули пральним порошком. Я почервоніла від цих дій. Невже чекала, що вони будуть пахнути ним? Відклавши одяг, я взяла білизну для ліжка і почала його застеляти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍