Читати книгу - "He відпускай мене"

обіймати одне одного. Але, дякуючи, я стисла обома долонями руку Рут. Вона сказала:

— Я знайшла її на останньому Розпродажу. Подумала, тобі сподобається.

І я відповіла — мовляв, атож, мені дуже подобається.

Цю касету я й досі зберігаю в себе. Я нечасто її слухаю, тому що не в музиці тут справа. Це річ, як брошка або перстень, і особливо тепер, коли Рут більше немає, ця касета стала одним із моїх найцінніших надбань.

Розділ сьомий

Тепер я хочу перейти до наших останніх років у Гейлшемі. Я кажу про період від тринадцяти років і до шістнадцяти, коли ми закінчили школу. В моїх спогадах життя в Гейлшемі розпадається на два окремі шматки: цю останню еру і все, що було до неї. Роки ранньої юності — ті, про які я вам щойно розповідала — зливаються між собою, формуючи золоті часи, і коли я думаю про той період, навіть про не найкращі миті, все одно відчуваю тепле мерехтіння. Однак останні роки інакші за відчуттями. Не те щоб вони були нещасливі — у мене повно спогадів, які я страшенно ціную, — але точно набагато серйозніші і понуріші. Можливо, подумки я перебільшувала з глибиною цих відчуттів, але згідно з моїми враженнями, у старших класах все різко змінилось: так день переходить у ніч.

Та розмова з Томмі біля ставка сьогодні видається мені своєрідним маркером між двома ерами. Не те щоб негайно після цієї зустрічі почало відбуватись щось визначне; але щонайменше для мене та розмова стала поворотним пунктом. Я точно почала дивитись на речі інакше. Якщо раніше я радше відступала, почувши про якісь непевні теми, тепер я почала задавати дедалі більше запитань — якщо не вголос, то принаймні всередині себе.

Та розмова, зокрема, змусила мене по-іншому подивитись на міс Люсі. Я пильно спостерігала за нею, коли тільки мала таку можливість — не лише через зацікавлення, а ще й тому, що сприймала її за найімовірніше джерело важливих підказок. Тож протягом наступного року чи двох мені вдалося зауважити різноманітні химерні дрібнички, які вона сказала або зробила, на які ніхто з моїх друзів не звертав уваги.

Одного разу, наприклад, за кілька тижнів після розмови біля ставка, міс Люсі забрала нас на англійську. Ми розглядали якусь поезію, але непомітно перейшли на розмови про солдатів часів Другої світової війни, яких тримали в таборах для військовополонених. Хтось із хлопців запитав, чи огорожі навколо таборів були електричні, а тоді хтось інший зазначив, як дивно, мабуть, жилося в місці, де скоїти самогубство можна було будь-якої миті, просто торкнувшись огорожі. Ці слова були промовлені цілком серйозно, але нам усім вони здалися страшенно смішними. Ми всі реготали і навперебій щось говорили, а тоді Лора — у типовий для себе спосіб — вилізла на стілець і в істеричному пориві зобразила, як хтось дереться нагору і зазнає удару електричним струмом. На кілька митей у класі все закипіло: кожен щось горланив і вдавав, наче дотикає електричної огорожі.

Незважаючи на бедлам, я не зводила погляду з міс Люсі, яка дивилась на те, що виробляли учні, і на якусь мить мені вдалося спостерегти на її обличчі моторошний вираз. Після цього — а я і далі пильно за нею спостерігала — вона зібралась, усміхнулась і мовила:

— Добре, що в Гейлшемі немає електричних огорож. Часом трапляються жахливі випадки.

Вона сказала це доволі тихо, і через те, що народ продовжував верещати, її слова потонули в загальному гаморі. Але я почула їх досить чітко. «Часом трапляються жахливі випадки». Які випадки?

Де? Але ніхто не вхопився за її слова, тож ми повернулись до обговорення вірша.

Траплялися й інші схожі інциденти, тож невдовзі я почала сприймати міс Люсі відмінною від решти вихователів. Можливо навіть, що вже тоді я почала усвідомлювати природу її турбот і неспокою. Хоча це вже, мабуть, занадто; швидше за все тоді я зауважувала всі ті речі, поняття зеленого не маючи, що з ними робити. І якщо сьогодні ці інциденти видаються мені такими багатозначними частинами одного цілого, то це, мабуть, тому, що я дивлюся на них у світлі того, що трапилося згодом — зокрема, того, що сталося того дня в павільйоні, де ми ховались від зливи.

Нам було по п’ятнадцять — тривав наш останній рік у Гейлтемі. Ми готувались до гри в раундерс. Хлопці якраз перебували на стадії «насолоди» від гри, оскільки це давало можливість фліртувати з нами, тож того дня нас було близько тридцяти. Злива почалась якраз коли ми переодягались, тож невдовзі ми вже громадились на веранді, накритій дахом павільйону, і чекали, щоб дощ припинився. Але злива припускала дедалі дужче, тож коли геть усі поховались під дашком, веранда виявилась повністю залюдненою, і ми безцільно на ній копошились. Пам’ятаю, Лора демонструвала мені особливо відразливий спосіб видування носа, коли по-справжньому хочеш відшити хлопця.

Міс Люсі була єдиною присутньою тут вихователькою. Вона перехилялась через перила, вдивляючись у стіну дощу, ніби намагалась розгледіти щось з протилежного боку спортивного поля. Я спостерігала за нею ще пильніше, ніж доти, і навіть сміючись із Лори, крадькома кидала погляди на спину міс Люсі. Пам’ятаю, мені здалось, що в її позі було щось дивне: вона надто сильно схилила голову і скидалась на звіра, що приготувався до нападу. Вона схилялась уперед так сильно, що зовсім поруч пролітали краплини, падаючи з навислої ринви, але їй, здавалось, було байдуже. Пам’ятаю, мені таки вдалося себе переконати, що в цьому всьому не було нічого незвичайного, що вона просто тривожиться, коли ж припиниться дощ, тож я знову прислухалась до слів Лори. За кілька хвилин, коли я цілковито забула про міс Люсі і аж валялась від реготу, я раптово усвідомила, що навколо нас панує тиша, тому що говорить міс Люсі.

Вона стояла там же, де й раніше, тільки тепер обернулась до нас обличчям, спершись спиною на поруччя, на тлі дощового неба.

— Ні, ні, вибачте, мені доведеться втрутитись, — казала вона, і я побачила, що вона звертається до двох хлопців, які сиділи навпроти неї на лавці. Її голос був не те щоб дивний — вона просто говорила якось надто голосно, у спосіб, в який вона зазвичай повідомляла щось усім присутнім, і саме тому ми й замовкли.

— Ні, Пітере, мені доведеться тебе зупинити. Я більше не можу тебе слухати, замовкни.

Тоді вона звела погляд, щоб охопити всіх нас, і глибоко вдихнула.

— Добре,