Читати книгу - "Слобода сміється, Валерій СЛОБОДА"

До кого звернутися?

До кого звернутися?

 

Ви не повірите з яким нетерпінням всі українські чоловіки призовного віку чекали 18 травня 2024 року, щоб кинутися зі своїми даними від ТЦК, як таргани від світла серед ночі. Для найсміливіших розробили додаток «РЕЗЕРВ+», щоб вони могли у нестерпних умовах, лежачи на дивані, проявити мужність, поновити свої дані. Цим додатком скористався і я, бо, знаєте, не хотів почуватися, як мовлять, «білою вороною».

Правда після набрання чинності цього закону, з 18 травня потрібно завжди при собі мати не тільки паспорт громадянина України, а й військовий квиток, куди б ви не йшли і де б ви не були. Ну що, треба так треба, беру з собою військовий квиток, паспорт, водійські права і індефікаційний код на всяк випадок, бо тепер куди б не тикнув носа, то просять надати доказ, що ти «закодований».

Їду собі у своїх справах і звідки не візьмись… поліцейський з жезлом на дорозі з’явивсь. На його вимогу зупиняюся на узбіччі.

— Сержант Прозапас (не дивуйтеся, в нас і таке прізвище є), ваші документи, будь ласка? — відрекомендувавшись запитав він. Дивлюся на нього, горобеня ще жовтороте, але такі правила — мушу підкорятися закону.

— Будь ласка, — подаю йому в руки пакет документів водія і паспорт громадянина України, як доказ, що я не є Брут з «Вартових галактики», а українець з планети Земля. Заглянувши в мій паспорт, він запитав:

— Вам немає ще шістдесят років, ви є військово-зобов’язаною особою, маєте військовий квиток?

— Так, маю, — кажу щиру правду.

— Покажіть, будь ласка?

— Не можу, а точніше, не маю такого права.

— Чому?

— Розумієте, законом Верховної Ради мені заборонено виготовляти, показувати чи демонструвати людям символіку та атрибутику комуністичного режиму радянського союзу.

— Мені можна, я поліцейський.

— Я ціную вашу самокритику, але все ж таки не можу, бо ви тільки що самі наголосили, що є поліцейським, тож муситимете скласти протокол про порушення правопорядку.

— Це заборонено показувати людям, а я вам ясно сказав, що я поліцейський.

— Ну, що ви вже так на себе наговорюєте? Ви ще молоді, все попереду, дасть Бог, зміните професію…

— Я вам ясно сказав, покажіть військовий, а ні, то я, то я вимушений буду вас арештувати, за ігнорування закону і неповагу до поліцейського! — не на жарт розпалився сержант.

— Добре, добре, закон є закон… якщо вже так треба, то ось вам військовий квиток, — подав я йому до рук радянський документ, виданий мені ще в далекому 1984 році..

— Це що? — такого документу він, мабуть, ще не бачив, бо це було видно по здивованій міміці його лиця.

— Мій військовий квиток, — чесно відповідаю.

— Я запитую, чому він весь в радянських символах, якщо ви за паспортом громадянин України?

— Тю, це ще квіточки, ви погортайте, там ще є підтвердження, що я присягнув Радянському Союзу, а за такий злочин, самі знаєте, в такий час і розстріляти можна.

— А чому ви до сих пір не замінили квиток? — запитав він.

— Я ж не військова людина, а щодо цивільних, то такого розпорядження від влади за всі роки незалежності України не було.

— Тоді що ж робити? Я за законом змушений скласти на вас протокол за користування забороненою символікою? Чи може віддати вам квиток і зробити вигляд, що все добре і нічого не було? — чи то мені, чи то собі він задав питання.

— Не вийде, — кажу, — бо наша розмова записана на вашу боді-камеру. Тож мусите скласти протокол, але ж я не винен, ви мене змусили це зробити.

— А може давайте звернемося до відповідних органів, нехай вони з цим розбираються? — шукав вихід з ситуації сержант Прозапас.

— Ні, давайте краще звернемося до психіатрів, знаєте, серед їхніх пацієнтів є такі «великі люди», як Наполеон, Ейнштейн, я чув навіть Гітлер є, вони, мабуть, краще вирішили б ці питання державного значення, бо якось в голову муляє одне питання — невже за 33 роки незалежності країни не знайшлося паперу і часу, щоб обновити стратегічний потенціал особового складу, маючи такого ворожого сусіда?

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍