Читати книгу - "Кантика для Лейбовіца, Уолтер М. Міллер-мол."

вони харчуються зерном?» — «Ні, зміями, месере»), монсеньйор Аґерра, здається, віддав перевагу чернечій каші в трапезній. Якби він спитав про шматки м’яса невідомого походження в печені, то віддав би перевагу справді соковитим зозулькам. Мальфреддо Аґерра наполягав, щоби життя в абатстві йшло своїм звичаєм. І попри те, щовечора адвоката розважали скрипалі та гурт штукарів, доки він не повірив, ніби «життя своїм звичаєм» в абатстві — надзвичайно веселе, як на спільноту монахів.

На третій день візиту Аґерри абат покликав Френсіса. Стосунки між ченцем і владикою були не надто близькими, та все ж таки формально-дружніми з того моменту, коли Аркос дозволив новіцію виголосити клятву. Тож і монах навіть не тремтів, стукаючи у двері кабінету й запитуючи:

— Ви за мною посилали, превелебний отче?

— Саме так, — відповів абат і потім спокійно запитав: — Скажи, ти розмірковував коли-небудь про смерть?

— Часто, отче абате.

— Ти молишся святому Йосипу, щоби кончина твоя не була важкою?

— Гм… часто, превелебний отче.

— Тож ти, певно, не прагнеш раптового удару? Не хочеш, щоб із твоїх кишок натягнули струни для скрипки? Щоб тебе згодували свиням? А кістки зарили у неосвячену землю?

— Н-н-ні, Magister meus.

— Я так і думав. Тож будь уважний щодо того, що казатимеш монсеньйору Аґеррі.

— Я?..

— Ти, — Аркос потер підборіддя і, здавалося, заглибився у смутні роздуми. — Я бачу це геть чітко. Справу Лейбовіца повертають на полицю. На нещасного брата падає цеглина. Ось він лежить, стогне й молить про відпущення. Посеред нас усіх, зверни увагу. І ось ми стоїмо, із жалем поглядаючи вниз, разом із нами й духовенство, слухаємо, як він хрипить останні слова, але так і не отримує благословення. Приречений на пекло. Неосвячений. Несповіданий. У нас під самим носом. Прикро. Еге ж?

— Панотче? — писнув Френсіс.

— О, не звинувачуй мене. Я буду надто заклопотаний, намагаючись стримати твоїх братів, що прагнутимуть забити тебе ногами до смерті.

— Коли?

— Сподіватимемося, що взагалі ніколи. Бо ж ти будеш обережним, правда? У тому, що говорити монсеньйору. Бо інакше я таки дозволю їм тебе заштурхати на смерть.

— Так, але ж…

— Постулатор хоче тебе бачити негайно. Тож приборкай свою уяву і будь упевненим у тому, що кажеш. Будь ласка, спробуй не думати.

— Ну, гадаю… Я зможу.

— Геть, сину, геть.

Постукавши до дверей Аґерри, Френсіс спочатку почувався наляканим, однак швидко зрозумів, що страх безпідставний. Протонотарій виявився ввічливим і дипломатичним літнім чоловіком, котрий, здавалося, дуже цікавився дрібним життям ченця.

Після кількахвилинного чемного вступу він підійшов до слизької теми.

— Тож як щодо твоєї зустрічі з особою, яка могла виявитися преподобним засновником…

— О, та я ж ніколи не казав, що це був наш блаженний Лейбо…

— Звісно ж, ні, синку. Звісно, ні. Тож тут у мене опис події, зібраний із самих лише пліток. Я попрошу тебе його прочитати і підтвердити або виправити. — Він дістав зі своєї скрині сувій і простягнув братові Френсісу.

— Ця історія базується на розповідях мандрівників, — додав він. — Лише ти можеш описати, зі свого власного досвіду, як усе відбувалося, тож прошу тебе бути якомога докладнішим.

— Звісно, месере. Та відбувалося все, насправді, дуже просто…

— Читай-читай! А тоді про це поговоримо, добре?

Товщина сувою натякала, що коли вірити чуткам, усе насправді було дуже не «просто». Брат Френсіс читав, і його наповнювало неприємне передчуття. І врешті воно набрало страхітливих розмірів.

— Ти сполотнів, сину, — завважив постулатор. — Тебе щось непокоїть?

— Месере, це… все було зовсім не так!

— Ні? Та бодай опосередковано ти є автором цього. А як могло бути інакше? Хіба ти не єдиний свідок?

Брат Френсіс заплющив очі й потер лоба. Він розповів звичайну правду своїм друзям-новіціям. А ті потім перешіптувалися. Переказували історію мандрівникам. Доки врешті це! Не дивно, що Аркос передбачав таке обговорення. От навіщо було згадувати про того старого!

— Він лише кілька слів мені сказав. І бачив я його тільки раз. Він ганявся за мною з патерицею, запитав, як дістатись до абатства, і зробив позначки на камені, під яким я знайшов сховище. Більше я його не бачив.

— Німба не було?

— Ні, месере.

— Жодних райських співів?

— Ні!

— А як щодо килима з троянд, який виростав будь-де, куди він ступав?

— Ні-ні! Нічого подібного, месере! — ченцеві аж дух перехопило.

— Він не написав свого імені на уламку?

— Господь мені суддя, месере, він зробив лише дві помітки. Я не знав, що вони означають.

— Ох, ну, добре, — зітхнув постулатор. — Байки подорожніх завжди перебільшені. Та мене цікавить, як ця історія почалася. Тож чекаю твоєї розповіді, як усе відбувалося насправді.

Брат Френсіс розповів усе досить коротко. Аґерра, здавалося, посмутнів. Трохи подумавши, він узяв товстий сувій, поплескав його на прощання і відправив у смітник.

— Це було диво номер сім, — буркнув він.

Френсіс поспішив вибачатися.

Адвокат це одразу ж відкинув:

— Не варто це обдумувати. У нас насправді досить доказів. Є кілька спонтанних зцілень: кілька випадків миттєвого одужання завдяки заступництву преподобного. Вони прості, очевидні й добре задокументовані. На такому й ґрунтуються справи про канонізацію. Звісно, їм бракує поетики, як у цій історії, та я майже радий, що вона не підтвердилася, радий за тебе. Адвокат диявола тебе розіп’яв би.

— Я ж не казав нічого…

— Я розумію-розумію! Все почалося через те сховище. Ми його сьогодні знову відкрили, до речі.

Френсіс просяяв:

— Ви знайшли ще щось про святого Лейбовіца?

— Преподобного Лейбовіца, хлопче! — виправив монсеньйор. — Поки ні. Ми відкрили внутрішню кімнату. До біса часу витратили на це. Всередині знайшли п’ятнадцять скелетів і купу дивовижних артефактів. Певно, ту жінку, ти ж бо знайшов жіночі рештки, впустили до зовнішньої камери, та внутрішня була вже переповнена. Можливо, вона до певної міри захистила б людей, якби не обвалилася стіна. Ні, нещасні душі потрапили в кам’яну пастку, брили перекрили вхід. Лише небесам відомо, чому двері не побудували так, щоби вони відкривалися всередину.

— А та жінка у зовнішньому відсіку — то була Емілі Лейбовіц?

Аґерра посміхнувся.

— А ми можемо це довести? Я поки не знаю. Я вірю в це, справді вірю, та, можливо, я бажане видаю за раціональне. Побачимо, що нам іще вдасться знайти, побачимо. В іншої сторони є свідок. Поки що не можу робити висновків.

Незважаючи на розчарування від Френсісового звіту про зустріч із прочанином, Аґерра поводився досить привітно. Десять днів він провів на місці розкопок, перш ніж повернутися до Нового Риму, і залишив двох своїх помічників наглядати за подальшими пошуками. У день від’їзду він завітав до Френсіса в копіювальню.

— Мені розповіли, що