Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

У кімнаті панував піднесений настрій. Хлопчиків можна було зрозуміти, адже завтра у всієї групи перший вихідний протягом року. Дозволяється робити що завгодно. Якщо не рахувати, що не можна робити те, що заборонено, а ще виходити з поліота. Тож, повну свободу відчути не вдасться. Але це абсолютно не турбувало нікого. Саме те, що можна вилежатися в ліжку вранці і нічого не робити вдень, означало для них дуже багато.

Сорок Третій заснув не одразу. Його голова обмірковувала деякі моменти книги. Напевно, навіть уві сні він продовжував перетравлювати знання. Але вранці він прокинувся рано. Лежати на подушці було якось не зручно. Хлопчик трохи покрутився. Потім сів на ліжко та звісив ноги. Він глянув у той бік, де спав Двадцять Сьомий. Той був накритий простирадлом із головою. Сорок Третій зітхнув. Доведеться чекати. Вчора ввечері йому не вдалося поговорити з ним. Він знову ліг на подушку. Знову не зручно. Сорок Третій поправив її знову. Потім підняв подушку. Під нею лежав пакунок з паперу. Хлопчик миттєво схопив його і зістрибнув із ліжка. Сходи виявилися зайвими. Він одягнувся і вибіг надвір. Промчав до свого таємного місця.

Там він помістив пакунок на стіл і розгорнув його. Піску виявилося не дуже багато. Він би міг його весь віднести у двох руках. Натомість, пісок якийсь трохи дивний. Піщинки витяглися, наче на них наступили велетні. Вони більше були схожі на зерна. І кольором здавалися чи то червоним, чи то помаранчевим. Хлопчик узяв трохи піску до рук. В'язкіший, ніж звичайний. Він підніс руку до обличчя. Запаху немає жодного. Що це за пісок, з якого можна виліпити все, що захочеш? Гаразд, це потім. Тепер потрібно спробувати застосувати піктограми.

Сорок Третій зосередився і заплющив очі. Подумки він уже уявляв найпростішу піктограму, доки з кишені діставав плашку. Із заплющеними очима він простяг руки у мотузки і притулив плашку до піску. Відчуттів жодних не було. Він зітхнув. Очі відкривати не хотілося. Якщо нічого не сталося, то вже завтра його відправлять додому.

Хлопчик розплющив очі. Під плашкою лежав пісок. Яскравий і такий піщаний. Жодних фігур не видно. Сорок Третій знову заплющив очі. Він малював у своїй уяві різні піктограми у різний спосіб. І у вогні, і в кольорах, і маленькі, і великі, різних кольорів та різної товщини. До обіду йому не вдалося викликати жодну з відомих йому піктограм з'єднання. Голова почала паморочитися. Вперше за весь час він почав боятися, що його виженуть. Ще кілька днів тому йому було б байдуже. Але не зараз. Тепер у нього з’явилася мета. А для її здійснення необхідно будь-що залишитися в поліоті.

Дорогою до свого корпусу йому зустрівся Шістнадцятий. Схоже, хлопчик спеціально його шукав. На певному віддаленні від нього стояло кілька драйтлів із тієї групи людей, що здавалася Сорок Третьому дивною.

- Вітаю. - привітався Шістнадцятий.

- Вітаю. - відповів хлопчик.

- Знаєш, хто ми?

Сорок Третій глянув йому за спину, потім на нього самого.

- Алхімісти. - що він міг ще відповісти.

- У стінах цього поліота ось уже років сто існує таємна організація. Сюди беруть найобдарованіших. Із нашої групи потрапив лише я. Мені знадобилося багато часу, щоб переконати їх звернути на тебе увагу. Але мої слова почули. - хлопчик зробив паузу.

Сорок Третій примружився. З Шістнадцятим стосунки у нього складалися останнім часом не дуже добрим чином. Тому його слова здалися хлопчику дивними. Але бреше він чи ні, визначити так одразу не можна.

- Але в мене поки що не виявилася здатність.

- А. - співрозмовник махнув рукою. - У тебе є потенціал, то Барнабас казав, коли ти тільки перейшов вчитися в іншу групу. Він високої думки про тебе. Такий драйтл не може помилятися.

- А якщо мене завтра виженуть? Якщо моя здатність так і не виявиться? - збуджено спитав Сорок Третій.

- А якщо я скажу, що ми тобі допоможемо? - загадково посміхнувся Шістнадцятий.

Серце в грудях Сорок Третього загуркотіло. Чи допоможуть йому? Але як? Вони знають, як пробудити силу? Чи мають якісь свої способи?

- Як ви це зробите? Ви правда можете зробити так, що я залишусь у поліоті? - здивовано спитав хлопчик.

- У нас свої методи. Але все не так просто. Ти маєш довести, що гідний бути серед нас. Тільки тоді ми зможемо допомогти тобі.

Сорок Третій напружився. Отже, випробування. Але яке саме? Адже в нього не прокинулися здібності, і всі про це знають.

- Гаразд. Що потрібно зробити?

Шістнадцятий усміхнувся. Він рукою поліз собі за комір і вийняв мотузку, що бовталася з чимось прив'язаним до неї. Раніше Сорок Третій не помічав, щоб він носив щось на шиї.

- Це кіготь діадеми. Чи чув про них?

Чи чув? Він? Та про них усі чули. Дехто навіть бачив. Сам він бачив такого птаха лише здалеку. І не міг розглянути його голову, на якій червоне пір'я різко виділялося на тлі всіх інших сірих. Ці червоні складалися у химерній формі, нагадуючи корону. Батько говорив, що цю корону люди, що багато всілякого знають, називають діадемою. Звідси й назва птахів. А те, що у хлопчика перед ним виявився кіготь такого птаха, не викликало нічого, окрім безмірної поваги та неприхованого подиву. Всі знають, що ці птахи настільки гарні, наскільки і смертоносні. Один такий може вбити драйтла і не кліпнути оком. Якщо вони кліпають. Хлопчик же не знав цього.

- Ну, Сорок Третій, ти готовий вислухати умови? Якщо ти виконаєш завдання, то ми візьмемо тебе до своїх лав. Іншими словами, ти залишишся у поліоті. Ну то як?

- Я згоден! Що потрібно зробити? - випалив хлопчик, ні секунди не вагаючись у своєму рішенні.

- Сьогодні ввечері у вчителів буде вечеря. У цей час ми вислизнемо з поліота.

- Вийдемо?

- Тихіше. Ти хочеш, щоб про це довідалися? - Шістнадцятий почав озиратися на всі боки.

- Але це заборонено.

Шістнадцятий зміряв його поглядом. Потім зітхнув.

- Ну, добре. Тоді передавай привіт батькам. Напевно, вони зрадіють, дізнавшись, що ти повернувся до них.