Читати книгу - "Темрява під ліхтарем, Олександр Бабич"

Глава 10. Той, що долає пітьму

“Саме в найтемніші часи ми відкриваємо світло,
яке міститься всередині кожного з нас, і допомагає долати пітьму"

Невідомий автор

 

Вже чотири дні й три ночі друзі йшли у темряві, ховаючись від червоного променя та мандрівних тіней, затикаючи вуха аби не чути “стогону землі”, вдень обережно робили крок за кроком, а вночі - насторожено засинали, збившись докупи в якомусь закутку. Ще тричі вони бачили той символ - одного разу на стовпі, подібному до того, який друзі зустріли на околиці селища, один раз - намальованим з пульвелізатора на стіні напівзруйнованої будівлі, і ще раз - просто надряпаним чимось гострим на пеньку величезного - з метр в діаметрі - дерева.

Йти було дедалі важче - Олексій відчував, як струмені страху та напруги неначе пронизують простір між членами команди, немов сплетені в павутиння невизначеності і небезпеки, що чекають на них під час мандрів у глибокій темряві. Після загибелі Вови кожен крок здавався обтяженим тягарем відчаю та вагання. Проте, хотілось вірити, що кожен пройдений метр наближає їх до батька - надто тепер, коли вони почали бачити знаки.

Звісно ж, вони не могли їх прочитати (а хто зміг би?), як не могли пояснити звідки тут взялися ті таємничі стовпи-обеліски. Так, вони часто, якщо залишались на це сили, безрезультатно сперечалися, висуваючи різні версії походження тих таємничих знаків. Але одне вони все ж таки почали розуміти - це були не просто красиві піктограми, а ключі до розкриття таємниці - мітки на шляху. Олексію хотілось вірити, що це мітки на шляху до батька, хоч дехто з друзів думав інакше. 

Напруга серед членів команди наростала, але разом з тим з'являлися й перші ознаки успіху. Напружена й наполеглива  командна робота почала приносити свої плоди, й нарешті вони зробили свої перші важливі відкриття. 

Вони не могли прочитати “написи” тими загадковими знаками, але кожного разу, як зустрічали вервечки тих піктограм, старанно змальовували їх до нотатника аби порівняти з послідовностями, які, як вони сподівались, побачать наступного разу. І хоч друзі все ще не знали, що означають ті символи, але вже почали бачити закономірності їх розташування, ба навіть передбачати їх. 

Особливо старався Олексій, який кожну вільну хвилину намагався розгадати таємницю свого батька, весь час порівнював ці малюнки, поєднував послідовності, по-різному крутив ті піктограми, намагаючись хай не прочитати, а бодай приблизно розшифрувати ті дивні - наче іншопланетні - написи. Спочатку в цьому йому допомагала Ірина, але з часом сестра здалася. Решта ж друзів теж поступово втратили інтерес до цих символів - здавалося йдуть вперед вони вже за інерцією - просто слідують за ватажком. Олексію ж ті знаки настільки в’їлися до свідомості, що навіть снилися ночами, й він відчував, що вже починає їх розуміти, що ось-ось і зможе прочитати ті дивні написи й дізнатися істинну мету цієї подорожі. Кожен новий знак, кожна нова знахідка підштовхували його до ще глибшого занурення у загадковий світ, де темрява та відсутність світла перепліталися й доповнювали один одного.

Ось і зараз Тоха, що йшов попереду, зупився і покликав всіх підійти до нього. Він знайшов новий монумент - цього разу це був кам’яний диск, діаметром під три метри, що стояв вертикально, будучи на чверть закопаним у землю. “Та це ж велетенська модель приладу твого батька!” - раптом з подивом видихнула Тетяна. І дійсно, на поверхні диску були вибиті і екранчик приладу, і концентричні кола якихось символів. Підійшовши ближче, Олексій побачив з правого боку диска кругле заглиблення. Наче під дією якогось прозріння, він дістав батьків прилад і встромив у заглиблення в камені, яке наче (чому наче?) було зроблено саме під нього, і прилад увімкнувся, а його екранчик засвітився зеленим! 

Але засвітився не так, як завжди - по ньому пішов наче зворотний відлік, який періодично переривався демонстрацією одного з загадкових символів, послідовність яких повторювалась кожні секунд десять-п’ятнадцять! Схопивши нотатника та олівець, Олексій почав замальовувати символи, які періодично з’являлися на екранчику, як раптом друзі виразно й чітко почули як неподалік під чиїмось кроками хруснула гілка.

“Ховайтеся, швидко! - прошепотів Андрій - “падайте! лягайте на землю тут, під диском - можливо, нас не помітять”. Олексій забарився, намагаючись вийняти прилад з каменю, але той сидів міцно, неначе влитий, тож махнувши рукою, він ліг на землю у тіні диску поруч з друзями. 

За хвилину, вони побачили, як з кущів, з яких вони щойно вийшли, вийшли п’ятеро темних постатей, пов’язаних мотузкою наче альпіністи, які швидко, мовчки й цілеспрямовано, ступаючи майже слід у слід, пройшли повз диск і почали спускатися з пагорба за ним. Дочекавшись, доки незнайомці проминули їхню схованку, друзі, намагаючись рухатись якомога тихіше, підповзли до краю пагорба й подивилися вслід тій таємничій групі мандрівників, які вже майже дійшли до руїн ще одного невеличкого селища. Зі спини незнайомці виглядали якось дуже вже знайомо. Раптом, той, хто йшов другим, дістав щось з кишені - це виявився такий же круглий пристрій, як той, що зараз стирчав в заглибленні монументу. Коли до нього наблизилась ще одна - менша постать, зелене світло екранчика підсвітило їх обличчя, і Олексій не повірив своїм очам. “Та що ж це в біса таке?” - прошепотів він. “Це ми. Вони - це ми” - таким же враженим шепотом відповіла Ірина. Подивившись на друзів, вони зрозуміли, що решта теж впізнали у незнайомцях самих себе.

Через кілька хвилин, коли незнайомці, що насправді виявились більше ніж знайомими, зникли серед руїн селища, друзі підвелися на ноги, а Олексій легко вийняв з каменя пристрій, який до того часу вже вимкнувся і не світився. “Я зрозумів - нам треба туди, куди пішли вони! Чи то ми...” - сказав він друзям.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍