Читати книгу - "Шостий поверх, Ангеліна Кріхелі"

Розділ 13. Михаїл

При вході на шостий поверх мої гості, зрозуміло, прочитали табличку: «Ласкаво просимо на поверх чесності. Тут немає ілюзій, тільки правда про те, що кожен шукає насправді. Якщо ви дійшли сюди, значить, готові побачити себе без масок».

Тут абсолютно порожньо, як я люблю. Тому, що тільки порожнеча навколо здатна виплеснути назовні те, чим наповнена людина.

Я поставив тут три простенькі стільці. Щоб ніщо не відволікало Клару і Ярослава від головного. На одному сиджу я сам, два інших залишив для них.

Мені здається, я трохи хвилююся. Бо до цього поверху мало хто добирається. Усе-таки чудово спрацьовують установки і стереотипи. Якщо мишку скерувати лабіринтом, вона бігтиме туди, куди її скерували. Рідкісне звірятко зупиниться і піде іншим шляхом. Туди, де дійсно є вихід.

Коли входить Клара, я намагаюся посміхатися максимально тепло і розуміюче. Упевнений, що вона впізнає цю посмішку. Як і Ярослав, який так ретельно вдивлявся в мої очі на попередніх поверхах. Як усе-таки приємно мати справу з не шаблонними людьми.

— Як ви встигли піднятися й переодягнутися? — вигукнув Ярослав перш, ніж подумав.

А мені це гріє душу. Ця його щирість і відкритість, жага зрозуміти й знайти відповіді.

Я невизначено знизую плечима і пропоную обом присісти.

— Та ви сідайте. У ногах правди немає. Її взагалі ніде немає.

Якийсь час ми обмінюємося багатозначними поглядами, поки наші душі ведуть змістовну бесіду. Для неї не вистачило б жодних слів.

— Чому тут порожньо? — тихо запитує Клара й одними лише очима шукає підтримки та захисту в Ярослава.

— Цей поверх для тих, хто шукає справжніх почуттів і не готовий розмінюватися на будь-які стосунки, — відповідаю гранично чесно.

— Тоді чому тут порожньо? — вторить їй Ярослав.

— Сюди рідко хто заходить зі страху вважатися всім незадоволеним. Сюди бояться йти, щоб не залишитися на самоті. З найстрашнішими людьми наодинці, самими собою. Тут вихід є тільки на сьомий поверх. Ви зможете пройти туди рівно тоді, коли будете готові, — повідомляю й підіймаюся зі свого місця.

— Але це ж маячня! — здивовано вигукує Клара.

— Ви збираєтеся утримувати нас тут силою? — хмуриться Ярик.

А я насолоджуюся їхньою легкою розгубленістю. Тому що в цей момент вони туляться один до одного, як горобці на гілці, сидячи навпроти голодної кішки. Мабуть, саме час мені йти. І я йду до виходу, не обертаючись.

Мені немає потреби дивитися назад, щоб бачити, як чудово простяглися ліани думок чоловіка і жінки, сплітаючись в єдине. Нехай думають, що залишилися зовсім самі.

Тим часом Клара і Ярослав, не змовляючись, починають нишпорити руками по стінах. І так, вони абсолютно голі. Стіни, зрозуміло. Жодного важеля, дверей, вікна чи будь-якого іншого виходу звідси.

Момент мого тріумфу настає тоді, коли збожеволівши, обидва сідають на залишені для них стільці, і починається діалог. Мої підопічні мило воркують, переходячи від тривоги й настороженості до вивчення й осмислення пройдених поверхів. Їхні серця досить чисті, щоб відрізнити мішуру і бутафорію від справжніх людей. Саме тому вони тут.

— Ти теж відчув цю дивну порожнечу і...

— Наче хочеться відмитися, — підтримав Ярик.

Клара активно закивала головою.

— У мене таке відчуття, що тут важко дихати.

— Я теж про це подумав...

— Хочеться вийти, — зітхають вони в один голос.

Ярослав заворожено дивиться на жінку, що сидить навпроти. Після пройдених поверхів вона здається не просто живою людиною, а джерелом тепла і світла. Нехай навіть під очима залягли тіні хронічної втоми.

Клара здивовано підкидає голову, виявляючи навпроти однодумця. Впивається поглядом зголоднілої душі в скуйовдженого чоловіка навпроти. Йому б підстригтися.

О, так! Абсолютно згоден. Йому не завадить стрижка, гарячий чай і тепла розмова. І я дозволяю їм побачити двері. Немає сенсу тримати їх тут і далі. Нехай навіть мені неймовірно сумно від того, що на цьому поверсі ще не скоро опиниться інша пара. Їх тут занадто мало для того, щоб я міг виконати своє завдання.

Ярослав приголомшено дивиться на двері. Клара неусвідомлено простягає до нього довірливо розкриту долоню. І він приймає її.

— Я не відчуваю небезпеки, — трохи насупившись, каже вона, перш ніж Ярик натискає на дверну ручку.

— Я не думаю, що там може бути небезпечно, — підтримує він.

І я знову насолоджуюся. Цього разу їхнім щирим, майже дитячим захопленням і здивуванням при вигляді наступної таблички.

«Ласкаво просимо! Ви на сьомому небі від щастя...»

— Так ось як вони рахують реально щасливі пари! — сміються підопічні й раптом, несподівано для них, цілуються, розбурхуючи в мені сумні спогади.

З надією кидаю погляд на мій особистий лічильник. Зітхаю з полегшенням, коли бачу на табло зміну десятки на одинадцять. Прекрасно. Але цього все ще недостатньо.

— Чудово, — вимовляю вголос, знаючи, що за мною спостерігають точно так само, як роблю це я. — Але це все одно занадто повільно. Дозвольте мені хоч краєм ока на неї поглянути. Я збожеволію, сумуючи за нею...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍