Читати книгу - "Жах на вулиці В’язнів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я не сподівався, що мої слова матимуть на нього такий вплив: хлопець спохмурнів ще дужче й глипнув на мене звідкись здаля, наче поруч мене сидів не молодий чоловік, а сивий старець, що мовить із глибини віків:
— Я вже якось так зробив, старий, і не впевнений, що це звільнило мене від мороки та страждань.
— Мабуть, ти не сповідував цей принцип до кінця… Утім, я нічого не нав’язую. Кожен живе в міру своєї розбещеності.
Ми відкоркували до металічних дуг на відремонтованих до виборів лавках ще дві пляшки пива, грюкнули ними одна об одну, сумовито всміхнулися й зайшлися спорожнювати. Вітер обривав із дерев останні торішні листки, звіював пил і бруд, розкручував міні-смерчики, запилюжував очі. На зубах залишався неприємний осад…
Частина 10
Раптом пролунав жахливий нав’язливий дзвінок. Ми обоє скочили на ноги. Дзвінок повторився. Марко, здається, усе ще спав.
— Хто це може бути? — спитав я пошепки.
Віктор стенув плечима й поволі навшпиньки пішов до дверей. Глипнув у вічко.
— Хто?!
Із того боку щось пробубонів голос, здається, жіночий. Віктор відчинив. На порозі — молода жінка.
— Він п’яний мов чіп і спить, — сказав Віктор. — А ми тут на кухні пиво п’ємо. Хочеш — приєднуйся.
Вона зазирнула до кімнати й пішла в мій бік.
— Аня, — простягнула руку.
Я потис.
— А ви?
— Це наш столичний гість. Буде писати репортаж про нецікаві провінційні вибори, — представив мене Віктор.
— Будеш пиво? — спитав у Ані.
— Я б із радістю, але мені не можна.
— А-а-а! — Віктор спохмурнів.
На якусь хвильку запала тиша. Чути було, як ми сьорбаємо пиво та хропить Марко.
— Ціла рота ментів народилася, — процідила Аня.
— ? — я здивовано звів брови, не зрозумів.
— Приказка така, — пояснив Віктор. — Якщо мовчанка западає, значить, мент народився.
— A-а.
— Я думаю, час уже йти, — сказав Віктор. — Засиділись ми в гостях, хоч нас ніхто і не запрошував.
— Ходімо, — він узяв Аню за плече.
Дівчина нервово сіпнулася:
— Я тут залишуся; може, йому потрібна буде якась допомога.
Віктор знервовано засопів.
— Ти хоч крихту гордості маєш?! Він же тебе виганяв, принижував! Плюнь на нього!
— Я залишусь тут сьогодні, — тихо-тихо повторила Аня.
— Ну, як хочеш! Сама ж винна в усьому! Ходімо! — Віктор втрачав самовладання.
Ми вийшли, майже вибігли, я заледве наздогнав його аж на вулиці. Він встромив у рот сигарету, але не припалював.
— Це та сама Аня? — запитав я.
— Та сама. Медсестра, акушерка! Тупа п...да!
Я дав йому хвилину віддихатися.
— Я бачу, ти тут щось собі вже надумав. І тобі цікава історія про це?
Я всміхнувся та кивнув.
— Ну то слухай. Почну з того, як він її виганяв.
— Я втомився, — зітхнув Марко, падаючи на диван одягненим і взутим. — Господи, як я дико втомився.
— Я теж, — пробурмотіла Аня.
Вона стояла перед дзеркалом і вичавлювала з підборіддя прищі. Під тиском пальців шкіра розчервонілася. Марко, уважно вивчаючи відображення цього непроникного, наче й незнайомого обличя, відкоркував чергову пляшечку пива, пожбурив корок кудись під стіл і позіхнув.
Його дратувало її вторгнення в його життя, де й без того панували хаос і невизначеність. Спочатку ця історія ще хоч щось приносила із собою, принаймні заповнювала порожнечу й відволікала, не давала нудьгувати. Однак тепер, коли Аня навчилася порядкувати в його барлозі, вносячи у тимчасовість цього помешкання елементи постійності (наприклад? Та хоча би мотузки, які вона натягувала вздовж і впоперек кімнати, щоби на них сушити власноруч випрані Маркові шкарпетки, труси, джинси, светри чи, що найгірше — свої ліфи, панчохи та блузки), він відчув, що маховик випадковості набрав небезпечної швидкості і, якщо не загальмувати, не спинити його, далі може бути пізно. Проте зробити щось знічев’я, разово — неважко, а от боротися із наслідками, вигадувати якісь комбінації для порятунку від обважнілої спонтанності — морока, із якою нелегко впоратися. Маркові було вже не до снаги сваритися зі своєю новою пасією, його нудило від думки про можливий скандал, верески, погрози вчинити самогубство й інші банальні нісенітниці, що ними, надивившись теле- і начитавшись літературної кічухи, вагітніють його та її ровесниці. Однак і залишати все, як є, не випадало — кожен день наче додавав їй сил у цьому неоголошеному наступі, а його, навпаки, позбавляв здатності опиратися. Отож, зітхнувши та зробивши відчайдушного ковтка з пляшки (аж мало не захлинувся), Марко наважився на рішучий крок. Пиво, нашарувавшись у шлунку на кілька шарів алкоголю різної міцності, додало йому певності та мужності.
— Слухай, а що б ти робила, якби мене раптом не стало? — чомусь запитав Марко.
Аня, не підозрюючи лихого й тому почуваючись занадто певно, навіть не змусила себе відвести погляд від дзеркала й обірвати свій косметичний сеанс — черговий прищик саме луснув, і на щоку цвіркнуло підшкірним гноєм. Вона задоволено відітхнула:
— Ух-х… Як це — не стало? Такого не може бути. Ти є і нікуди не подінешся, правда ж? — нарешті вона обернулася до нього обличчям, але все ще не з передчуття змін, а просто раптом згадавши, що хтось колись її вчив, буцімто неввічливо розмовляти з людиною, сидячи до неї спиною.
Марко насилу всміхнувся — він часто робив це, ґвалтуючи себе, бо давно не мав сміху та веселості в душі. Хвилини ж надмірного реготу й агресивних, інколи брутальних, образливих для навколишніх жартів оберталися згодом падінням у глибоку яму депресії.
— Ну, ти ж знаєш, яка небезпечна професія — журналіст. От, скажімо, мене замочать, як Гонгадзе. Або сфабрикують справу. Або викинуть із роботи й затравлять так, що доведеться тікати світ за очі…
— Я поїду з тобою, — надто твердо озвалася дівчина.
Марко зітхнув. Він пильно поглянув на неї та зрозумів, що зовсім її не знає, — усі розповіді дівчини він пропустив повз вуха й не пам’ятав навіть, хто Анині батьки та де вони. Одне Марко відчував напевно: він не хоче продовжувати мордувати себе чужою присутністю. Він утомився від її набридань, бурмотінь над вухом, від того, що вона є.
— Я стаю небезпечний. Мене вже попередили.
— То, може, плюнь, стань обережнішим? Воно тобі треба? — Аня встала з-перед трюмо й, підходячи до Марка, почала розплітати своє пишне мідного кольору волосся. — У житті є чимало приємніших занять, ніж когось обсирати й обливати брудом.
— Але ж ти не розумієш! Обсирають якраз вони! — чомусь не на жарт розійшовся Марко,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жах на вулиці В’язнів», після закриття браузера.