Читати книжки он-лайн » Фентезі 🐉🧝‍♀️🗡️ » Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

162
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 22 23 24 ... 129
Перейти на сторінку:
заходило значно більше сновидців, аніж виходило з нього. Проте Картер не боявся: бо ж був настільки досвідченим сновидцем, що навіть вивчив їхню деренчливу мову, та й вже не раз укладав з ними угоди; так і цього разу з їхньою допомогою він знайшов величне місто Селефаїс, що в Ут-Нарґаї, за Танарійськими пагорбами, де половину року править великий король Куранес, чоловік, якого він знав у реальному житті під іншим іменем. Куранес був тією єдиною душею, яка побувала у зоряних безоднях і, повернувшись, зберегла розум.

Тепер же, пробираючись низькими осяйними проходами поміж цих величезних стовбурів, Картер усе зумкотів, як це робили зуґи, інколи дослухаючись до звуків у відповідь. Він пригадував одне поселення цих істот неподалік від середини лісу, де коло з великих, укритих мохом валунів на тому місці, де колись була галявина, нагадує про старіших і жахливіших мешканців цього лісу, які давно вже канули в Лету, і він квапився саме до того місця. Картер простував повз чудернацькі гриби, що завжди здавалися більшими при наближенні до страшного кола, в якому прадавні створіння танцювали і приносили жертви. Нарешті сяйво тих м’ясистих грибів освітило перед ним моторошну сіро-зелену брилу, що пробивалася крізь верхів’я лісу і там зникала з очей. Це був перший із великого кола каменів, і Картер знав, що він уже неподалік від селища зуґів. Знову позумкотівши, він став терпляче чекати, і винагородою за очікування стало відчуття, що за ним невідривно стежать безліч очей. То були зуґи, бо їхні дивовижні очі стають помітними задовго до того, як можна вгледіти силуети невеликих і вертких брунатних тіл.

Вони висипали назовні з прихованих нір та дуплистих дерев, аж поки ними закишіла вся тьмяно освітлена ділянка навколо. Деякі з них, ті, що дикіші, стали грубо дражнити Картера, а один навіть нахабно вщипнув його за вухо, але старші негайно приструнили цих розбишак. Упізнавши гостя, Рада Мудрих запропонувала йому бутель ферментованого соку з населеного духами дерева, не схожого на інші, яке проросло із насіння, скинутого кимось із місяця; коли ж Картер причастився цим соком, почалася дуже дивна рада. На жаль, зуґи не знали, де шукати Кадат, не знали навіть, де лежить те холодне пустище — у нашому світі снів, а чи в якомусь іншому. Чутки про Великих долинали зусібіч, і казали тільки, що ці місця радше варто шукати серед скелястих вершин, аніж на рівнинах, бо вони нерідко танцюють на цих вершинах, коли над ними сяє місяць, а внизу клубочаться хмари.

Тоді один старий-престарий зуґ пригадав дещо, про що більше ніхто не чув: він сказав, що в Ултарі, за річкою Скай, ще й досі зберігається остання копія тих самих невимовно давніх Пнакотикських рукописів, створених у справжньому світі, в забутих північних королівствах[58], і перенесених до краю сну, коли кошлатий канібал Ґнофкес захопив багате храмами Олейтоë і винищив усіх героїв країни Ломар. Ті рукописи, сказав він, чимало оповідали про богів; до того ж в Ултарі мешкали люди, які бачили знамення, послані богами, і серед них один старий жрець, який сходив на високу гору, щоб побачити, як боги танцюють у сяйві місяця. Він так нічого й не побачив, проте побачив його супутник — і безслідно щез[59].

Тож Рендольф Картер подякував зуґам, які приязно зазумкотіли, дали йому на дорогу ще один бутель вина з місячного дерева, а тоді провели його до путівця, що вів на протилежний бік лісу, де стрімка Скай котить свої води вниз схилами Леріону, а у долині лежать Гатеґ, Нір та Ултар. Позаду нього, незримі у хащах, снували декілька допитливих зуґів, бо ж їм було цікаво побачити, яка доля його спіткає, і принести ці легенди своєму народу. Коли він вийшов за поселення, товсті дуби стали ще товстішими, і Картер пильно видивлявся місця, де б вони розступалися, всихаючи посеред неприродно густої порослі грибів, гнилісного ґрунту і струхлявілих колод своїх уже повалених братів. Там він мав різко повернути вбік, бо на тому місці на лісовій підстилці лежить величезна кам’яна брила; ті, що відважилися до неї наблизитись, кажуть, що у неї вмуровано залізне кільце, приблизно трьох футів у діаметрі. Пам’ятаючи прадавнє коло замшілих валунів, а ще те, для чого, ймовірно, його там звели, зуґи ніколи не затримуються біля тієї брили із залізним кільцем; вони-бо розуміють, що забуте геть не обов’язково є мертвим, і не хочуть бачити, як повільно і невідворотно піднімається брила.

Картер повернув у потрібному місці і почув позад себе перелякане деренчання слабкодухих зуґів. Він знав, що вони підуть за ним, тож не стривожився, бо рано чи пізно звикаєш до дивацтв цих допитливих істот. Коли він дістався до краю лісу вже сутеніло, а мерехтіння, яке все посилювалося, підказало йому, що то досвітня заграва. Над родючими полями, які збігали униз до Скай, він бачив, як з димарів будинків здіймається дим, і скрізь, куди не глянь, тяглися живоплоти, зорані поля і очеретяні дахи мирної землі. Одного разу він спинився біля колодязя на фермі, щоб випити води, і всі собаки нараз перелякано загавкали на необережних зуґів, які скрадалися в траві позаду нього. Біля іншого будинку, де зібрався гурт людей, він запитав про богів, чи часто ті танцюють над Леріоном, але фермер з дружиною лише сотворили знак Древніх і показали йому шлях до Ніра та Ултара.

Опівдні він крокував широкими вулицями Ніра, в якому вже колись бував, — це місто знаменувало рубіж найдальшої його подорожі в цьому напрямку; трохи згодом він підійшов до величного кам’яного мосту через Скай, у центральну опору якого каменярі вмурували жертву — живу людину, коли будували його тринадцять сотень років тому. Ціла зграя котів на протилежному боці (що всі як один повигинали спини, зачувши зуґів, які йшли за ним назирці) сповістила йому про близькість Ултара; бо ж в Ултарі, згідно з прадавнім і непорушним правилом, жодній людині не можна вбивати котів. Околиці міста були надзвичайно мальовничими: невеличкі зелені хатинки і акуратно огороджені ферми, а ще чудовішим було саме це тихе містечко, з його старими шпилястими дахами, навісними верхніми поверхами[60], незліченними коминами, вузенькими вуличками на пагорбі, на яких і досі видніється стара бруківка, якщо її вдасться розгледіти поміж безлічі котів. Невидимі зуґи порозлякували котів, а Картер вирушив просто до скромного храму Древніх, де, подейкували, все ще є жерці і зберігаються давні записи: у тій освяченій віками вежі з повитого плющем каменю, яка увінчує найвищий пагорб Ултара, він і побачив патріарха Атала, який бував на забороненій вершині Гатеґ-Кла у кам’янистій пустелі — і повернувся живим.

Атал, який сидів на помості з чорного дерева у прикрашеній гірляндами святині на вершині храму, жив ось уже три століття, проте пам’ять і розум його були так само гострі. Від нього Картер довідався чимало речей про богів, але переважно те, що вони просто земні боги, які немічно правлять тільки нашим світом снів, а поза ним не мають ні влади, ні притулку. Вони можуть, сказав Атал, і дослухатися до людських молитов, якщо будуть у доброму гуморі, але людині

1 ... 22 23 24 ... 129
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"