Читати книгу - "Ніжна дівчинка мільйонера, Кіті Лав"

11.2 Помирились

Мене охопило розчарування.

— І ти вважаєш, що цього недостатньо? — у голосі відчувалася гіркота. — Ти нічого мені не сказав! Чому?

— Бо знав, як ти відреагуєш, — зітхнув він. — Настю, я не зраджував тобі. Просто хотів остаточно закрити цю історію, щоб вона більше не втручалася в наше життя.

Я заперечно похитала головою, в мені вирувала образа.

— А як щодо того, що ти постійно пізно повертаєшся додому? Це теж через неї?

Він помітно напружився.

— Ні, це робота. У мене справді проблеми, які потрібно вирішити.

— Чому ти мені нічого не розповідаєш? — запитала я тихіше, відчуваючи, як голос зрадницьки тремтить.

Олег провів рукою по обличчю, виглядаючи втомленим.

— Я не хотів тебе цим навантажувати.

— Але я твоя дівчина! — емоції вирвалися назовні. — Хіба я не заслуговую знати, що відбувається у твоєму житті?

Він наблизився і взяв мене за руки, але я відступила на крок.

— Настю, прошу, повір мені… Я кохаю тебе.

Я відвела погляд, не знаючи, що сказати. Серце калатало, емоції вирували.

— Олеже… Я не знаю, чи зможу довіряти тобі, як раніше, — прошепотіла я.

Його погляд на мить спохмурнів. Але коли він помітив валізи біля дверей, щось у ньому спалахнуло.

— Андрію, це ти її намовив? — голос Олега став жорстким, майже злим.

— Ти серйозно? — Андрій підняв руки, немов здаючись. — Я тут, щоб допомогти, а не розлучати вас.

— Тоді чому вона збирає речі? — Олег знову звернувся до мене.

Я відчула, як у грудях стискається біль.

— Бо я не хочу жити в сумнівах…

Він зробив крок до мене, його обличчя було напруженим.

— То ти справді підеш? Через одне фото? Через те, що я хотів захистити тебе від зайвих проблем?

— Не тільки через це, — зітхнула я. — Ти віддалився. Я почуваюся зайвою в твоєму житті.

Олег провів рукою по волоссю, роздратовано видихнув.

— Це просто дурість… Я не дозволю тобі піти.

Я зітхнула, намагаючись стримати сльози.

— Олеже, якщо ти й далі будеш віддалятися від мене, я піду. Я не можу жити в постійному очікуванні та сумнівах…

Він наблизився, взяв мене за руки, його погляд був серйозним і навіть трохи винним.

— Настю, ні. Не йди. Я зроблю все, щоб змінити це. Обіцяю, — його голос став м’якішим.

Я дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, чи варто вірити цій обіцянці.

— Просто скажи мені правду, Олеже. У чому справа?

Він провів рукою по обличчю, неначе зважувався.

— Є проблеми на роботі, і я намагався розв’язати їх сам. Не хотів тебе втягувати, але, здається, зробив тільки гірше…

Його слова трохи заспокоїли мене, але рани ще боліли.

— Я даю тобі шанс, Олеже. Але якщо знову відчую, що між нами виростає стіна, цього разу я справді піду.

Він міцніше стиснув мої руки, нахилився ближче.

— Я не допущу цього. Ти для мене важлива, Настю.

У його очах було щось справжнє, щось, що змусило мене повірити. Але чи надовго?

Андрій з усмішкою глянув на нас, схрестивши руки на грудях.

— Ну що ж, бачу, мені тут більше нема чого робити. Радію, що ви все з’ясували. Тільки, брате, не роби більше дурниць, — він поплескав Олега по плечу.

— Дякую, Андрію, — відповів Олег, ледь помітно кивнувши.

Я теж вдячно глянула на нього. Андрій підморгнув і пішов, залишивши нас удвох.

Олег обережно обійняв мене, притягнувши ближче.

— Ти не уявляєш, як я боявся, що втрачу тебе…

Я зітхнула, впираючись лобом у його плече.

— Просто будь чесним зі мною, Олеже…

— Обіцяю, кохана.

Він нахилився й ніжно поцілував мене, а я відповіла, відчуваючи, як усе напруження останніх днів повільно тане.

— Давай підемо в спальню, — прошепотів він, торкаючись мого обличчя.

Я лише кивнула, дозволяючи йому вести мене за собою.

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍