Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

й під час Помаранчевої революції. Одним з найвідоміших лідерів повстання 2014 року був Петро Порошенко, колишній голова Ради Національного банку України та міністр економічного розвитку та торгівлі, який заробив величезні статки на цукерковому бізнесі. Він володів одним з провідних українських телеканалів, «5 канал», який у 20042005 роках підтримував Помаранчеву революцію, а десять років по тому став рупором подій, що отримали назву Революція гідності. Серед інших лідерів — колишній чемпіон світу з боксу Віталій Кличко, а також суміш політиків і стихійних ораторів із радикальних правих.

Завдяки заняттю політичною сатирою Зеленський мав інстинктивну недовіру до популістів, які заявляли, що говорять від імені народу, а багато хто з революційних лідерів 2014 року робив саме це. Зеленський тримався від них на відстані. Однак протистояння у Києві ставало дедалі жорстокішим, і Зеленському було складніше вдавати артистичну неупередженість. Через два місяці революції Майдан почав нагадувати середньовічне поле бою. Між протестувальниками й поліцією спалахували люті сутички. Бійці спецпідрозділу «Беркут» у розпал зими стріляли з водяних гармат, укриваючи площу шаром криги. Протестувальники відстрілювалися феєрверками та «коктейлями Молотова». Хтось збудував дерев’яні катапульти, щоб кидати у поліцію метальні снаряди. З наближенням військ повстанці підпалювали барикади — високі купи шин, просочених бензином, — і в небо здіймалися стовпи вогню та густого чорного диму. Схожі сцени розігрувалися тієї зими у різних містах по всій країні. Протестувальники озброювалися палицями, щитами та шоломами та штурмом брали урядові будівлі. Поліція намагалася їх звідти вибити кийками, сльозогінним газом, шоковими гранатами та гумовими кулями. Переважно без результату.

Для Януковича протистояння незабаром стало нестерпним. Урядовий квартал у Києві було паралізовано. Банкова опинилася в облозі. Із Заходу на президента активно тиснули, щоб він уникав насилля, вів переговори з протестувальниками та йшов на поступки. Зі сходу Кремль вимагав приборкати бунт. Щоб утримати владу, уряд Януковича у січні поспіхом прийняв низку законів, які обмежували свободу слова та зібрань. Однак репресії мали зворотний ефект. Табір лише розростався, а сутички з поліцією перетворилися на бійки з особистої ненависті, мотивовані вже не політичними цілями воюючих сторін, а їхнім несамовитим бажанням помсти. «Коктейлі Молотова» часто жбурляли просто в скупчення військ, накриваючи їх вогнем. Протестувальників хапали на вулиці, били та катували у поліцейських відділках. Дехто зник безвісти.

На Банковій навколо Януковича наростало відчуття паніки, адже насильство загострювалося, а союзники почали дезертирувати. Прем’єр-міністр звільнився наприкінці січня, слідом негайно і весь Кабінет міністрів. Президент чіплявся за своє крісло ще кілька тижнів, намагаючись досягти компромісу з революційними лідерами. Був готовий оголосити дострокові вибори та амністію усім протестувальникам. Однак запізно. Надто багато крові пролилося, щоб усі його опоненти пристали на перемир’я. На заході України протестувальники захопили кілька міст, заволоділи зброєю з поліцейських дільниць і погрожували походом на столицю. Навіть якщо політичні опозиціонери у Києві були готові піти на угоду, їхні радикальніші союзники з революційного руху вимагали відставки Януковича. Безвихідь тягнулася разом з найхолоднішими днями зими, і край їй поклав лише останній спалах насильства.

18 лютого 2014 року юрба повстанців підпалила офіс партії Януковича та спробувала знов взяти штурмом урядовий квартал. Спецпідрозділи та силовики відповіли масованим штурмом Майдану, спалили вщент Будинок профспілок, який використовували як штаб революції. Під час заворушень загинуло щонайменше семеро поліціянтів і з десяток повстанців. Через два дні насильство досягло жахливої кульмінації: поліцейські снайпери відкрили вогонь по демонстрантах біля площі, убивши десятки людей. Такої кривавої розправи Україна не бачила із часів Другої світової війни. На Майдані, просто перед готелем, де я знімав номер, лежали рядами тіла, їхні обличчя закривала спальна білизна та ковдри. Вестибюль готелю на протилежному боці площі перетворився на імпровізований польовий шпиталь, підлога була слизькою від крові. Михайлівський монастир, розташований вулицею вище, надавав притулок протестувальникам, які рятувалися від куль. Ченці всередині, деякі у шоломах і бронежилетах, керували нічними чуваннями та похоронами. Загалом у ті запеклі дні протистояння загинуло тринадцять поліціянтів. Число загиблих серед протестувальників перевищило сотню.

Революція не один тиждень наближалася до такої катастрофи. Та коли вона зрештою сталася, найпоширенішою реакцією був шок. Нікому не вірилося, що поліція стріляла бойовими патронами по людях, озброєних палицями та щитами. Це стало остаточним переломним моментом бунту, і навіть Янукович усвідомив — йому цього не пережити. Після бойні він втік до Росії, єдиної країни, готової запропонувати йому захист. Революція досягла своєї мети. Незабаром Росія стягне ціну.

* * *

Одразу після революції майже ніхто не приділяв особливої уваги Криму. Повсюдного безладдя вистачало й без того. Повстанці увірвалися до розкішного будинку Януковича під Києвом, і світлини його химерного добра облетіли світ: загін зі страусами, золотий батон, приватний ресторан у стилі піратського корабля, інкрустована напівкоштовним камінням підлога у сауні. (На розчарування протестувальників, золотий унітаз, про який давно ходили чутки, виявився міфом).

Вигнанець-Янукович з Росії спробував повернутися до влади. Через шість днів після свого повалення дав безглузду пресконференцію у російському Ростові.

— Ніхто мене не скинув, — почав він. — Я був змушений покинути Україну через безпосередню загрозу моєму життю та життю моїх близьких.

За його словами, люди, що захопили владу в Україні, — це «націоналістичні профашистські молодчики, які представляють абсолютну меншість жителів України». Янукович закликав того ж року призначити нові президентські вибори. Закликав до негайної реформи Конституції. А також до розслідування кривавої розправи над протестувальниками на Майдані Незалежності.

Незрозуміло, кого він думав обдурити. Шляху назад Янукович не мав. Кров протестувальників, на думку українців, була саме на його руках, незалежно від того, чи надавав він офіційний наказ відкрити вогонь. Більшість регіонів країни уже стали на бік революції; її прихильники взяли під контроль урядові установи, законодавчі органи та поліцейські дільниці.

Винятком стали схід і південь України, оплот Януковича. У тамтешніх регіонах, зокрема, в Криму, почалася контрреволюція. За кілька днів після падіння режиму в Києві перед будівлею регіонального парламенту Криму з’явилася група озброєних до зубів чоловіків — і швидко проникла всередину з автоматами напоготів. Вони діяли професійно, носили маски та спорядження — таке, як у російських спецпризначенців. Бракувало лише нашивок; усі розпізнавальні знаки з одностроїв прибрано. Військові роззброїли охорону парламенту і зайняли позиції в залі засідань та навколо неї.

Того ранку, доки в кулуарах стояли бойовики з автоматами та гранатометами, депутати провели два важливих голосування, результати обох зафіксували як прийняті одностайно. Першим голосуванням ухвалили рішення провести референдум щодо відокремлення Криму від України. Другим — проголосили нового прем’єр-міністра Криму, Сергія Аксьонова, безкомпромісного сепаратиста, чия політична партія «Русскоє єдінство» мала лише чотири