Читати книгу - "Дим"

вокзалу. Тут вийшло більш ніж півсалону. Антон пропустив Ірину до виходу, взяв в обидві руки по сумці, почовгав до дверей сам. Ірина хотіла на зупинці забрати в нього одну сумку, але він на те лиш крутнув головою.

– Дай хоч за одну ручку візьму… – запропонувала вона.

– Одстань!

Переждали, поки проїде автобус та декілька машин за ним. Антон подивився вслід одній іномарці – сірому БМВ. Так, у райцентрі іномарок все більше й більше, а раніше то дивина була, ще й яка.

Минули по зебрі пішохідний перехід, потім трамвайну лінію та привокзальну площу, де тирлувались таксисти. Сіра масивна будівля вокзалу нависала над тим усім, мов яка скеля. Вони зайшли в двері вокзалу, мов у яку печеру серед тої скелі, і повернули в зал очікування, всілися там на вільну лавку. Людей було не те щоб багацько, але вистачало.

– Ох, посидимо, покуняємо… – зітхнула Ірина. – Тут чогось душно так – дихати нічим!

– Треба води буде купити… – вголос подумав Антон.

– Точно! – вона сполошилась.

– Що?

– Ларі цукерок наших… Забули! Треба було на базар зайти по дорозі, – Ірина поривалась встати.

– Підожди, я сам схожу. Треба ще цигарок купити б. А де гроші?

– В поясі вірності, – шепнула Ірина ледь чутно. – А де? А дріб’язок осьде в гаманці, – і вона полізла по купюри.

Пояс вірності – то вони так називали хитрий поясок, котрий носили навперемінки, як куди їздили далеко. Його Іра зшила сама з медичного еластичного бинта, і він був од того навіть вельми зручний. Надягалось те чудо під одежу ледь не на стегна, а гроші вкладалися в хитру кишеню зі сторони тіла, причому ту кишеню Ірина ще й нашвидкуруч зашивала тонкою ниткою. Поясок мав уберегти їх від кишенькових крадіїв і, відверто кажучи, ще ні разу не підводив.

Поки вони ото так говорили, до них тихенько підсіла якась молода дівчинка в темно-синій хустині і з сумочкою. Всілась вона з боку Антона, тому і звернулась так, наче до нього.

– Вибачте, ви маєте час? – ніяково спитало дівча.

– Дивлячись для чого, – всміхнувся Антон у відповідь.

– Я пропоную таким молодим людям, як ви, – зачало дівча відпрацьованою скоромовкою, – дізнатися, яке грандіозне майбуття простирається перед нами, перед усім людством…

– Машалла… – байдуже кивнув їй Антон, і дівча запнулось.

* * *

Базар розташовувався поблизу вокзальної площі. То був далеко не найбільший конотопський базар, хоча й вельми пожвавлений. Не критий, так – декілька рядів палаток, декілька яток, декілька ларьків… Турецьке і китайське шмаття, апельсини-мандарини, різноманітні напої та яскраві дитячі іграшки… Антон купив у бабці коло розкладного столику дві пачки цигарок, дві пляшки мінеральної води в ларьку і крутнувся рядами у пошуках цукерок.

Коло ятки з аудіокасетами товклась зграйка підлітків, видно, не зовсім тверезих. У самій ятці куняла на розкладному стільчику розпатлана дівчинка з сережкою в брові та булавкою під губою, вдягнена в водолазку та кумедну вовняну безрукавку. Вона геть не звертала уваги на п’яненьких підлітків, що роздивлялися розкладені на імпровізованому прилавку аудіокасети. З двох динаміків, розташованих просто над головою дівчинки, між тим голосно лилася якась вкрай нудна пісня про осінь та зрусифіковані міста.

– А можна оцю послухати? – спитав у дівчинки один із хлопчаків і простягнув до неї касету.

Вона підняла на нього сонний задурманений погляд і байдуже вивела:

– Або купуйте, або відвалюйте.

– Але ж ми не знаємо, що тут… – знітився підліток.

– Або-або, – відрізала юнка і знов заплющила очі.

Антон проштовхався через спантеличених підлітків та перейшов на інший ряд, там і знайшов ятку з цукерками – то був вантажний контейнер, перетворений на цілий невеликий кондитерський магазинчик.

Антон присів навпочіпки, роздивляючись асортимент цукерок у яскравих коробках. Продавщиця, огрядна фарбована жіночка, з приязною усмішкою перехилилась до нього через прилавок.

– Молодиці? – спитала вона у нього, мружачись.

Той піднявся і оправив штани.

– Молодиця вже наїлась, – одповів, усміхаючись. – Сестрі в кацапщину на гостинець.

– Оці подивіться… – вона вказала на пакунок.

– Е ні, мені б вітчизняні, – нахмурив Антон чоло, – нема?

– Осьо гляньте.

Узявши коробку «Пташиного молока» та попросивши ще красиво запакувати розвісних, Антон рушив у вокзал. Ірина сиділа на тому ж місці, сектантки поруч не було.

– Подула одразу ж, як ти вийшов… – пояснила Ірина. – Ну що, купив?

Він показав їй покупки, тоді спакувались і посиділи ще з півгодини мовчки. Тріскучий голос оголосив прибуття потягу з запізненням на десять хвилин, повідомив платформу. Вони й пішли собі.

Полишивши вокзал, пройшли в підземний перехід – відти долинав брязкіт гітарних струн. По переходу туди та сюди снували люди, а під одною стіною стояв хлопчина в спортивній куртці та джинсах – перед ним картонний ящичок із дріб’язком. Хлопчина, обпершись спиною об плиточну стіну переходу, ліниво награвав боєм та витягував гунявим голосом:

– … Домой пришли в солдатских цинковых гробах.

Развеет ветер над обелиском белый дым…

А люди все снували й снували по переходу.

V

«Привіт з ДРА! Привіт, дорога, мила Іринко! Тільки-но отримав від тебе листа, знайшов у тумбочці – від тебе і Лари, хлопці говорять, що це вчора була пошта, а я якраз був у наряді в офіцерській столовій. А ще раніше, двадцять восьмого, я отримав також від тебе листа, але було вже пізно і я не написав відповіді. А вранці двадцять дев’ятого я поїхав у Кабул супроводжувати колону, там ми переночували в своєму БТРі, наступного дня, тридцятого ввечері, повернулись назад до себе. Тут переночували, а вранці довелося знову їхати в Кабул, думали, на один день, а не встигли виїхати – дорога вже закрита, довелося знову ночувати. Вранці встали, приготували собі їсти з сухпайків. Ми стояли неподалік від військової частини, і я випадково зустрів хлопців, з якими був в учебці. А взагалі за цей час багато їздили на Кабул. Взагалі Кабул досить велике місто, багато поверхових будинків, правда, більше в центрі, а то якщо є, то два-три поверхи. Здивувався, коли побачив тролейбус. Тут на центральній вулиці їздить тролейбус. Ти, мабуть, здивуєшся, але в Афганістані більшість жінок ходить в паранджі. А в Кабулі вже є ходять без паранджі, та це в основному ті, хто навчається. А магазинів повно на кожній вулиці, в них вистачає всього, починаючи від різноманітних фруктів до одежі та всіляких дрібниць. Багато закордонних речей. Ну от і все про мою службу».