Читати книгу - "Грона гніву"

не обліз і не протухнув, потім звалився. Увесь висох, як тріска. Ісусе, надіюся, мамка приготує щось, а то в мене з голоду аж живіт затягся.

— У мене теж,— відповів Кейсі.— Хочеш тютюну пожувати? Так роблю, якщо надто зголоднію. Ні, було б краще не виходити в таку ранню рань. Було б краще вдосвіта виходити.— Він замовк і відкусив плитку тютюну.— Так файно спалося.

— Та цей причинний М’юлі мене підняв,— сказав Том.— Просто розштурхав. Розбудив і каже: «Бувай, Томе. Я пішов. Піду звідси». І ще сказав: «Краще теж ідіть, щоб, як розвидниться, вас тут не було». Щось він лякливим став, як ховрашок. Наче індіанці нападають. Мабуть, схибнувся?

— Ну, не знаю. Ти ж бачив, як учора машина на наше багаття приїхала? Бачив розвалену хату. Усе це означає: коїться тут щось недобре. Авжеж, М’юлі схибнувся, що є те є. Якщо отак-о повзати й ховатись, як койот, то хоч-не-хоч очманієш. Він ще вб’є когось, і його псами зацькують. Наперед бачу. Дедалі більше навіснітиме, геть вар’ятом стане. Так, кажеш, з нами не пішов?

— Ні,— відповів Джоуд.— Кажу тобі: він тепер людей боїться. Навіть дивно, як ще до нас наблизився. Ще засвіта будемо в дядька Джона.

Вони йшли мовчки якийсь час, і спізнілі пугачі пролітали над мандрівцями до ґонт повіток, до своїх дупел у цистернах, де ховалися від денного світла. Небо на сході ще більше проясніло, і можна було розрізнити кущі бавовнику та посірілу землю.

— Щоб я сказився,— продовжив Джоуд,— якщо второпаю, як ото вони розмістилися в дядька Джона. У нього лиш одна кімнатка з кухонькою та повітка тісна. Певен, там зара’ натовп.

Проповідник мовив:

— Не пригадаю, аби в нього челядь була. Здається, він нежонатий, так? Не дуже його пам’ятаю.

— Сам-один як палець,— відповів Джоуд.— Навіжений сучий син, як М’юлі, тільки ще гірший. Скрізь його бачили: то в Шоуні надудлиться, то до вдови за двадцять миль приклеїться, то раптом у себе на ділянці робить з ліхтарем. Вар’ят. Гадали, довго не проживе. Самотні довго не живуть. Але дядько Джон старший, ніж татко. Щороку лютішає. Завзятий, ще гоноровіший, ніж дідо.

— Диви, світає,— сказав проповідник.— Як срібло. А що, у Джона ніколи родаків не було?

— Ну, були, але зара скажу вам, до чого це все призвело. Нам татко розповідав. У дядька Джона була молода дружина. Чотири місяці як побралися. Стала вона при надії. У неї в нутрощах щось заболіло, і просить вона Джона: «Сходив би ти по лікаря». Ну, а Джон ні за холодну воду не береться, одвіча: «Та в тебе просто черевина болить. Ти переїла. Прийми дозу знеболювального. Переїла, а тепер скаржишся. Просто черевина болить». А опівдні вона марити почала, і десь о четвертій уже на Божій дорозі.

— А що з нею було? — спитав Кейсі.— Отруїлася, з’їла щось не те?

— Ні, щось у неї всередині луснуло. Ап... апендик чи щось таке. Ну, а дядько Джон був узагалі-то добрий на вдачу і страшенно побивався. Вважав, що це його гріх. Довго ні з ким не розмовляв. Просто тиняється туди-сюди, нікого не бачить і все молиться. Два роки минуло, а він усе не стає таким, як раніш. Просто здурів. Самий клопіт од нього. От заведуться, скажімо, у нас, малих, глисти, а дядько Джон одразу лікаря тягне. Нарешті татко сказав, щоб перестав. Бо в малих завше глисти. А дядько Джон гадав, що сам винен, дружині життя вкоротив. Дивак. Повсякчас покутував — то дітям лахи занесе, то в когось на ґанку мішок з борошном залишить. Усе до нитки віддавав, що заробляв, але щасливим так і не став. А іноді самотою ночами блукав. Хоча він добрий фермер. Землю добре догляда.

— Нещасний старий,— сказав проповідник.— Нещасний старий одинак. А до церкви він часто ходив, як дружина померла?

— Ні, не ходив. Навіть не хотів бути там, де люди. Хотів бути сам. Та я ще не бачив дитинчати, яке не було б од нього в захваті. Бувало, вночі до нас прийде, а ми в ліжках жуйки знаходимо — і знаємо, що це дядько Джон був. Шанували, як Ісуса Христа Всемогутнього.

Проповідник прямував по дорозі мовчки, опустивши голову. Він нічого не відповів. І в промінні світання його чоло ніби сяяло, а руки, якими Кейсі розмахував, то потрапляли на світло, то зникали.

Том теж мовчав, начебто сказав надто інтимну річ і соромився того. Він пришвидшив ходу, і проповідник зробив так само. Спереду було видно дорогу в сірій сутіні. З грядок бавовнику на стежину, повільно звиваючись, виповзла змія. Том зупинився, придивляючись до неї.

— Такі на ховрашків полюють,— сказав він.— Хай повзе.

Вони обійшли змію й попрямували далі. На сході небо трохи пояскравіло, і майже одразу над землею розлилося самотнє світання. Кущі бавовнику зазеленіли, і земля стала сіро-брунатною. Чоловічі лиця втратили свій сіруватий відтінок. Джоудове обличчя темніло на сонці.

— Гарна пора,— стиха промовив Джоуд.— Коли я хлопчаком був, то вставав о цій порі й сам блукав. Що це там попереду?

На дорозі зібралося товариство псів на честь суки. П’ятеро самців — мішані породи, суміші з вівчаркою, з колі та з іншими, чию породу годі визначити через свободу звичаїв,— залицялися. Кожен пес шанобливо наближався, принюхувався, а потім на негнучких лапах прямував до кущів бавовнику, зрошував їх і знову статечно повертався. Джоуд і проповідник зупинилися подивитися на них, і Джоуд раптом весело розсміявся.

— Боже мій! — промовив він.— Боже мій!

Тепер усі собаки скупчилися, шерсть у них на загривках наїжачилась, і кожен пес заціпенів та гарчав, вичікуючи, коли хтось почне гризтися. Аж ось один пес заліз на суку, і, коли це сталось, усі розступилися та з цікавістю спостерігали, висолопивши язики, з яких крапала слина. Чоловіки пішли далі.

— Боже мій! — сказав Джоуд.— По-моєму, той переможець — наш Вогник. А я гадав, він уже здох. До мене, Вогнику! — він знову зареготав.— Так, чорт забирай, я б теж у таку хвилю не почув. Пригадав випадок один з Віллі Філі, коли той ще молодиком був. Віллі сором’язливий був, страшенно сором’язливий. Ну, одного разу сказали йому гонити телицю до бика у Ґрейвзів. Там нікого не було, крім Ілсі, а Ілсі соромлива не була. А Віллі так зашарівся, що й говорити не міг. Ілсі каже: «Знаю, нащо ти прийшов, бик