Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

23. Холодний ранок

Ранок прийшов з раптовим холодом. Температура впала, земля вкрита легким інеєм, що блищав на сонці, мов дрібні крихти скла. Повітря було прозорим, як скло після дощу — ніби природа вирішила стерти все зайве, залишивши лише найголовніше. Але Андрієві стало холодно не від погоди.

Він прокинувся в тиші, що не була мирною. Філармонія, де вони залишили вчора нотний безлад і тепло після поцілунку, здавалася сьогодні чужою. Якби не скрипка Марти, залишена біля стільця, він міг би подумати, що вчора був сон.

Марта пішла рано. Не залишила записки, не надіслала повідомлення. Її речі зникли зі звичного місця, плед акуратно складений, стілець порожній.

Андрій довго сидів, тримаючи пальці на кришці фортепіано, що не наважувався підняти. Усередині щось замерзло. Як мелодія, що застрягла на останній ноті й не наважується розв’язатися.

Він не хотів панікувати. Не хотів припускати гірше. Але всередині вже звучала стара знайома симфонія сумніву. Та сама, яка почалась багато років тому, коли одна жінка зникла з його життя без пояснень. І ось тепер — інша, з якою він щойно наважився відкрити серце.

Він вийшов надвір, вдихнув холодне повітря. Тиша села була тривожною. Люди не поспішали на вулицю, лише дим з димарів свідчив, що в хатах хтось є.

Андрій пішов до пані Стефи — єдиної, хто, можливо, щось знає. Вона відкрила йому двері з чашкою в руках, одягнена в теплий шалик і ще сонна.

— Вибачте, — промовив він, — Марта… вона сьогодні тут була?

Жінка кивнула повільно.

— Була. Дуже рано. Сказала, що їде до міста. Ненадовго. Мовляв, треба побути самій.

— Самій?

— Вона виглядала, як людина, що боїться чогось доброго. Знаєш, іноді добро лякає більше, ніж зло.

Андрій подякував і пішов назад тією ж стежкою. Його кроки не залишали слідів — інею вже не було, але відчуття холоду залишалося.

У філармонії він сів за рояль. І вперше за багато днів — не грав. Лише торкався клавіш, мовчки. Він не сердився. Не ображався. Він розумів. Надто добре.

Коли хтось несе в собі старі рани, навіть ніжність може стати лезом. І після поцілунку, замість полегшення, іноді приходить страх.

Цей холодний ранок став для нього не розчаруванням, а паузою. Як у музиці. Не крапкою, а комою. І він вирішив чекати.

Бо справжня музика не переривається — вона замовкає лише для того, щоб повернутися сильнішою.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍