Читати книгу - "Пісок і вино, MissStory"

Дієго стояв біля нав’юченого коня. Місто, яке так багато дало і так багато відібрало, залишалося позаду. В нього залишилось кілька годин до від’їзду. Він розчистив останні папери, зустрівся з гарнізонними офіцерами, подякував за службу. Важко, але впевнено — він ішов уперед.

Все буде нове, — переконував себе, хоч у грудях щось боліло. Боліло глибоко, глухо, невимовно.

Та ніч здавалася тишею перед бурею.

Коли у двері постукали. У темряві ночі з’явився хлопчина, закіптюжений, переляканий, зі згорілими краями на одязі без однієї руки.

— Пожежа… в районі старих вілл… будинок Аміри… — він не встиг закінчити.

Дієго вже мчав. Кінь нісся, не розбираючи дороги, а очі Дієго вбирали в себе лише одне — полум’я, що здіймалося над дахами, чорний дим, зойки, хаос.

Коли він прибув, то побачив згарище. Дім Аміри був охоплений вогнем. Люди гасили як могли, носили воду відрами, але було вже пізно.

— Усі всередині… — хтось шепотів. — Усі, крім дитини… одну маленьку винесли, дивом…

— Аміра? — спитав Дієго, не чуючи власного голосу.

— Ні… — розвів руками один зі свідків. — Вони не встигли. Всі інші… залишились там.

Слова впали на нього, мов тягар. Світ погас. Він нічого не чув — лиш гул у вухах, мов розірвана струна. Впав на коліна, стиснув кулаки, і мовчки дивився на полум’я, поки губи не обпеклись кіптявою.

Він не плакав.

Він вмер.

Дні минали повз нього, як сон. Усі казали, що Дієго збожеволів. Він мовчав, не відповідав, не їв, не спав. Тільки сидів годинами, вдивляючись у полум’я каміну.

Потім, одного ранку, він прокинувся.

Очі стали ясними. Холодними. Усередині — нова тиша. Але цього разу не від болю. Від рішучості.

Він розшукав Сафію. У дівчинки не лишилось нікого. Вона спала в одній із домів, куди її тимчасово прихистили.

Коли він взяв її на руки — вона злегка всміхнулась, торкнулась пальчиками його щоки. Його серце завмерло. У погляді — очі Аміри. Ті самі.

— Тепер ти моя, — прошепотів він. — І я тобі клянусь: ти виростеш щасливою. І ніхто більше не зламає те, що ти несеш у собі.

Вони поїхали тієї ж ночі. Без слів. Без прощань.

Залишивши позаду місто, що палало в його душі так само, як будинок того фатального вечора.

Сафія, маленька, але сильна, притулилась до його грудей.

Післямова

Правда з’явилась пізніше. Надто пізно.

Пожежу влаштувала Ізабель. Підкуплений слуга, вказівка підпалити уночі, «залишити тільки страх», але полум’я виявилось нещадним. Вона не хотіла смерті — казала собі, що це був лише жест заздрості, помсти, образи. Але вогонь не слухає жінок, які палять від ревнощів.

Коли дізналась, що вижила лише дитина, Ізабель зникла.

Дехто каже, що її більше не бачили. Інші — що вона сама згоріла у своїх покоях, не витримавши власної ненависті. А дехто — що вона ще блукає, мов тінь, шукаючи нову жертву для свого зла.

Але для Дієго та Сафії лишалося головне: вони вижили. Аміра залишила по собі життя. І це життя — Дієго поклявся берегти ціною всього, що мав.

Кінець