Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

кажу я, а цей лікар нахиляє до мене валізу з грошима. Сам посміхається.

— Іване Карповичу, вам же це сподобалося.

— Гроші? Мені вистачає того, що я маю.

— Не гроші. Влада. Я ж бачив вас у Паленій Буді, коли ви вели тих мужиків. Вони слухалися вас, виконували всі накази, підкорялися. Ви вже скуштували влади і тепер без цього не зможете жити. Хіба ні?

— Не розумію, про що ви.

— Розумієте. Це варто спробувати хоча б раз, і вже ніколи не забудеш. Ви керували забитими мужиками дикого села. А що таке отримати владу у всій імперії? Коли міста зустрічатимуть вас велелюдними натовпами, коли кожен ваш наказ будуть виконувати тисячі, десятки тисяч людей! Оці гроші — велика, звісно, сума, але це дріб’язок порівняно з тою владою, яку ви можете отримати від нас.

Я підводжуся. Лікар здивовано дивиться на мене.

— Геть звідси, — кажу йому.

— Чому, Іване Карповичу, чому?

Наставляю на нього револьвер, він підхоплюється.

— Рахую до трьох. Якщо не втечете, пристрелю як собаку.

— Іване Карповичу! — він розгублений.

— Раз.

— Це безглуздя! — він у паніці.

— Два.

— Іване Карповичу! — він у відчаї.

— Три.

Я б’ю його в обличчя, лікар падає. Підхоплюю його, тягну через двір.

— Хто це такий? — питає граф, який вийшов у двір позайматися з гантелями.

— Шахрай, — я тягну далі.

— Вони чи зовсім подуріли? — дивується Маєвський. Раніше б він почав розпитувати, що до чого, але тепер захоплений підготовкою до війни.

Я витягаю лікаря на вулицю, кидаю до брички. Візник здивовано дивиться.

— До Ромен, швидко! — наказую я.

Візник наганяє двійко коней, і ось уже котимося по дорозі. Лікар ще не отямився. Я думаю, що скажу в поліції. Без особливих деталей розповім, що цей негідник хотів мене завербувати до лав бунтівників, а я відмовився.

— Поспішай! До поліцейського відділку! — кричу я візнику і звертаюся до ще непритомного лікаря. — Я тобі покажу, як пропонувати зрадити государя! На каторгу підеш!

Візник усе чує і перелякано озирається.

— Давай, давай! — кричу йому.

Ми несемося дорогою від хутора, ось вискакуємо на великий шлях, коли бачу два авто. Спочатку думаю, що бунтівники підготувалися на всі випадки.

— Стій! — кричу візникові. Той зупиняє коней.

З машин виходять якісь чоловіки. Роздивляємося. Я впізнаю одного. Полковник Штейнер зі столичного охоронного відділення, знайомий за одеськими пригодами.

— Іване Карповичу, впізнаєте мене? — кричить Штейнер, який побачив мене у бричці.

— Так, полковнику! — наказую візнику під’їхати. Потім випихаю з брички скривавленого лікаря, який уже очі розплющив, але ще не може триматися на ногах. —. Ось цей негідник спробував мене завербувати до лав бунтівників! Я віз його в поліцію у Ромни, та ви, мабуть, займетеся ним самі.

Я бачу, як обличчя Штейнера спотворює судома ненависті. І мені стає зрозуміло, що цей лікар був посланий не від якихось бунтівників. Грубо зліплена провокація.

— Ось його брудні тридцять срібняків, — викидаю з брички валізу лікаря, вона розкривається, і на землю випадають пачки грошей. — Це ж треба мати таке нахабство, щоб спробувати купити мене, ветерана охоронного відділення! — я аж ногою тупаю від обурення і бачу, що Штейнер біліє від злості. — Ці бунтівники зовсім берега пустилися, полковнику!

— Генерале, — шипить Штейнер, наче отруйна гадюка.

— Що?

— Генерале! Я вже два роки як генерал!

— О вітаю, пане генерале. То ви заберете цю наволоч чи мені відвезти її до поліції самому?

— Заберіть його! — командує Штейнер своїм підлеглим. Міцним чоловікам при зброї. Вони, як і Штейнер, у цивільному, але видно, що більше звикли до мундирів. Тягнуть лікаря до одної з машин.

— А ми з вами, Іване Карповичу, пройдемося.

— Якщо треба, — я киваю головою і витримую його важкий мстивий погляд.

— Треба.

Ми йдемо від шляху доріжкою до мого хутора. Лише я та Штейнер. Він мовчить і я мовчу.

Генерал кахикає.

— Я думаю, ви розумієте, Іване Карповичу, що це була перевірка, — нарешті каже він.

— Що? — я вдаю, наче здивований.

— Цього лікарчука послав я, щоб перевірити вашу відданість правлячому дому.

— Перевірити? Для чого? Хіба я давав хоч один привід у цьому сумніватися? Хіба я не ризикував життям, рятуючи честь і гідність государя та його родини під час відомих вам подій?

Штейнер кусає собі губи, він у люті, але тримається.

— Я б не став перебільшувати вашу роль у тій операції.

— Проте я виконав усе, що мені доручалося, і зберіг усе в таємниці. А тепер мене починають перевіряти! Чому?

— Тому що готується нова операція.

— Що? — тут уже я справді дивуюся.

— Дуже важлива операція.

— Яка ще операція?

— Наше відомство курує процес створення партії для робітників та селян.

— Партії?

— Так. Як ви знаєте, ось-ось почнеться війна. І внутрішні вороги нашого Отечества намагатимуться скористатися тимчасовими труднощами, що можуть виникнути. Наше завдання — виграти в них боротьбу за душі нижніх верств населення. Для цього буде створена партія, куди увійдуть досить відомі в колі робітників та селян люди. А очолите її ви, Іван Карпович Підіпригора, найкращий сищик імперії і улюбленець мільйонів. Ви будете триматися на відстані від влади, вам дозволено буде виступати з критикою окремих її представників, головне ж — ви мусите утримувати простих людей від впадання у революційну оману.

— Ви пропонуєте те саме, що й той лікар.

— Так, те саме, але це пропонує влада у моїй особі.

— Цікаво, сума залишається тією самою?

— Ні. Але партія матиме свій бюджет, до того ж, ми розраховуємо на велике поширення її в народі, тож членські внески забезпечать вас грошима у ще більшому обсязі.

— Але ж я хохол, як я можу очолити всеросійську партію?

— Ви добре розмовляєте російською і популярні у великоруських губерніях, так само, як і в інших. До того ж, вас краще сприйматимуть національні меншини, ті самі поляки, жителі Кавказу чи Туркестану.

— Я все одно не розумію, для чого...

— Іване Карповичу, це пуста розмова. Не важливо, розумієте ви чи ні. Важливо, що ви мусите очолити цю партію. Наступного тижня починається інформаційна робота, у газетах з’являться статті про нову силу, а за місяць у