Читати книгу - "Лялька"

чиста». Він не розумів, що це означає, але відчував, що від статуї на нього спливає якийсь величний спокій. І дивувався, що він, здатний на таке відчуття, міг полюбити панну Ізабеллу, гніватись на неї або ревнувати до Старського!..

Він почервонів від сорому, хоч у кімнаті нікого не було.

Видиво зникло, Вокульський опам’ятався. Знову він був лише кволою, змученою людиною, але в душі його звучав якийсь могутній голос, ніби відгомін квітневої громовиці, що заповідає весну й відродження.

Першого червня його відвідав Шлангбаум. Увійшов він невпевнено, але, придивившись до Вокульського, посміливішав.

— Я не приходив до тебе досі, бо знав, іцо ти нездужаєш і не хотів нікого бачити. Ну, але, слава богу, все вже минулося…

Він крутився на стільці і крадькома розглядав кімнату: мабуть, сподівався побачити тут більше безладдя.

— У тебе якась справа? — спитав його Вокульський.

— Не так справа, як пропозиція… Власне, коли я дізнався, що ти хворий, мені спало на думку… Знаєш… тобі треба добре відпочити, облишити на деякий час усякі справте, от я й подумав — чи не міг би ти залишити у мене ті сто двадцять тисяч карбованців… Мав би без клопоту десять, процентів…

— Ага!.. — озвався Вокульський. — Я своїм спільникам без клопоту для себе платив п’ятнадцять.

— Але зараз не ті часи… А втім, я охоче дам тобі п’ятнадцять процентів, якщо залишиш мені свою фірму.

— Ні фірми, ні грошей, — нетерпляче відказав Вокульський. — Фірма, краще б вона ніколи не існувала, а грошей… У мене їх стільки, що мені вистачить прибутків з процентних паперів… Та й того забагато.

— Значить, ти хочеш забрати свій капітал на святого Яна? — спитав Шлангбаум.

— Можу залишити його тобі до жовтня, навіть без процентів, але з умовою, що ти не звільниш з роботи тих людей, котрі самі захочуть працювати у тебе далі.

— Умова нелегка, але…

— Як хочеш.

Вони помовчали.

— Що ж ти думаєш робити із Спілкою для торгівлі з Росією? — спитав Шлангбаум. — Бо ти так говориш, ніби й відтіля хочеш вийти?

— Дуже можливо.

Шлангбаум почервонів, хотів щось сказати, але не наважився.

Вони поговорили ще трохи про сторонні речі, і Шлангбаум пішов, сердечно попрощавшися з Вокульським. «Він, видно, хоче все перебрати від мене в спадщину, — думав Вокульський. — Ну, що ж, хай бере… Світ належить тим, хто його завойовує».

Але чому Шлангбаум заговорив з ним про справи в такий час? «Всі в магазині скаржаться на нього, кажуть, що він задирає носа, визискує службовців… Правда, про мене говорили те саме…»

Погляд його знову спинився на листі з Парижа, що лежав на столі вже кілька днів. Вокульський нарешті взяв його в руки, позіхнув і розпечатав.

Це було повідомлення від баронеси, яка мала зв’язки в дипломатичному світі, а також кілька офіційних паперів.

Він переглянув їх і впевнився, що то були свідчення про смерть Ернеста Вальтера, тобто Людвіка Ставського, який умер в Алжірі.

Вокульський задумався. «Якби я одержав ці папери три місяці тому, хто його знає, що воно зараз було б?.. Ставська — гарна, а головне — благородна… яка благородна людина!.. Хто зна, може, вона мене справді кохала? Ставська — мене, а я — іншу… Яка іронія долі!..»

Він кинув папери на стіл і пригадав ту маленьку, чисту вітальню, в якій провів стільки вечорів з пані Ставською, де почував себе так спокійно. «Ну, от я і відкинув щастя, яке само мені йшло в руки…

Але чи може бути щастям те, чого ми не прагнемо? А якщо вона хоч один день так мучилась, як я?.. Жахливо влаштований цей світ: двоє людей в ньому мучаться з одного приводу, а не можуть одне одному допомогти…»

Документи про смерть Ставського пролежали кілька днів, а Вокульський так і не вирішив, що з ними робити.

Спочатку він зовсім про них не думав, а потім, коли вони все частіше стали потрапляти йому на очі, його почали мучити докори сумління. «Кінець кінцем, — думав він, — діставав я їх для пані Ставської, отже, треба їй і віддати. Але де вона тепер?.. Не знаю! Кумедна була б історія, коли б я оце з нею одружився. Мав би товариство — Гелюню, милу дитину, мав би мету в житті. Але навряд чи їй від цього було б краще. Що б я їй сказав? Що я хворий, потребую сестри-жалібниці, тому дарую їй кільканадцять тисяч на рік? Навіть дозволяю їй любити себе, хоч самому мені… годі вже того кохання…»

Минав день за днем, а Вокульський так і не додумався, як переслати папери Ставській. Треба було довідатись, де вона живе, написати рекомендованого листа, відправити його на пошту… Нарешті він догадався, що найпростіше буде покликати Жецького (з яким він не бачився вже кілька тижнів) і віддати йому документи. Але щоб викликати Жецького, треба подзвонити лакеєві, послати його в магазин…

— Е-ее! Дайте мені спокій! — пробурмотів він.

Вокульський знову взявся читати, цього разу — подорожі. Відвідав Сполучені Штати, Китай, проте документи пані Ставської не давали йому спокою. Він розумів, що з ними треба щось зробити, але відчував, що нічого не зробить. І такий душевний стан почав дивувати його самого.

— Міркую ж я правильно, — казав він сам собі, — правда, коли мені не перешкоджають спогади… Відчуваю правильно… навіть занадто правильно! Тільки от не хочеться мені займатися цією справою, та й ніякою іншою теж. Це у мене модна хвороба волі. Чудесне відкриття! Але ж я, чорт забирай, ніколи не додержував моди… Зрештою, яке мені діло — мода то чи не мода! Мені так зручно, от і все…

Він закінчив подорож по Китаю, коли йому спало на думку, що якби він мав волю, то міг би рано чи пізно забути за певних осіб і певні події.

— А мене це так мучить… так мучить… — простогнав він.

Кінець кінцем він зовсім втратив уявлення про час.

Одного разу до нього силоміць вдерся Шуман.

— Ну, як ти себе почуваєш? — спитав він. — Бачу, читаєш… Романи — добре, подорожі — прекрасно… Ти не хотів би прогулятись? Чудовий день, а ти за п’ять тижнів, напевне, вже натішився своєю квартирою…

— Ти років з десять тішився своєю, — відказав Вокульський.

— Правильно! Але у мене була робота: я досліджував людське волосся і мріяв про славу. До того ж на моїй голові не було справ ні своїх, ні чужих. А в тебе за кілька тижнів мають бути збори членів Спілки для торгівлі з Росією…

— Я виходжу з неї…

— От тобі