Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

не контролюю подій і тепер їду під тиском сили, єдиною метою якої було — вирвати мене з Амбера й швиргонути якнайдалі в Хаос... Повсюди вітер, у вухах стоїть крик... Ніколи раніше я не використовував своєї влади над Тінню в таких межових ситуаціях... Тунель стає гладеньким і безшовним, наче скло... Я відчуваю, що їду виром униз, до його центру, до серця тайфуну... Ми із Зіркою сходимо сімома потами... Дике відчуття втечі сповнює моє єство, так наче мене переслідують... Дорога стала абстракцією... Як я не блимаю, а очі все одно заливає пекучий піт... Не можу більше скакати в такому темпі... Пульсація в основі черепа...

Я м'яко тягну віжки на себе — і Зірка сповільнює хід...

Стіни світлового тунелю стають зернистими... Замість єдності тіней — радше плями сірого, чорного та білого... відблиск блакитного... зелений... Завивання стає гудінням, гуркотінням, що стихає... Слабне вітер... Форми з'являються і зникають...

Повільніше, повільніше...

Стежка зникла. Я іду моховитою землею. Небо — синє, а хмари — білі. Мені дуже зле. Тягну віжки. Я...

Дрібнота.

Я вражено опустив очі й з'ясував, що стою на розі іграшкового села. Будиночки, які могли поміститися на моїй долоні, тонюсінькі доріжки й крихітні механізми, що повзають ними...

Озираюся. Ми роздавили кілька таких крихітних осель. Я поглянув навкруги. Ліворуч від мене будівель було менше... Я обережно повів Зірку в тому напрямку і не зупинявся, поки ми не виїхали звідти. Мені прикро через скоєне — байдуже, хто там був і жив. Але вдіяти я нічого не міг.

Ми знову їхали крізь Тінь, аж доки не опинилися посеред чогось, що скидалося на пустельний кар'єр під зеленим небом. Тут я почувався спокійніше — зліз із коня, ковтнув води, трохи поблукав навколо.

Глибоко вдихнув вологого повітря. Тепер я знаходився набагато далі від Амбера, ніж це коли-небудь комусь було потрібно, і вже наближався до Дворів Хаосу. Нечасто мені доводилося заїжджати аж сюди. І хоча я обрав це місце для відпочинку, бо воно було якнайближчим до нормальності з того, за що я міг ухопитися, майбутні зміни скоро ставатимуть усе значнішими і значнішими.

Я саме розминав зсудомлені м'язи, коли почув крик у небі над собою.

Задерши голову, я побачив, як щось темне спускається до мене. Ґрейсвандір рефлективно випірнув із піхов. Але поки істота наближалася, світло впало на неї під правильним кутом — і крила спалахнули вогнем.

Знайомий птах усе колував і колував побіля мене, а тоді сів на простягнуту руку. Звернені до мене жахні очі повнилися своєрідним розумом, але зараз я не приділив цьому належної уваги. Натомість сховав Ґрейсвандір і потягнувся до речі, яку приніс птах. По Судний Камінь.

Він був свідченням того, що батькові зусилля, якими б не був їхній результат, закінчилися. Лабіринт або полагоджено, або ні. Оберон був або живим, або мертвим. Виберіть пару з будь-якої колонки. Наслідки його дій розійдуться від Амбера по Тіні, мов ті брижі на ставку. Скоро я дізнаюся про них більше. А тим часом... у мене є наказ.

Я натягнув ланцюжок через голову і дав Каменю впасти на груди. Знову осідлав Зірку. Птах з моєї крові коротко кавкнув і здійнявся в повітря.

Ми знову рушили.

...Місциною, де небо світлішало, а земля темнішала. Потім спалахнула земля, а небо почорніло. Тоді навпаки. І знову... З кожним кроком ефект змінювався, а коли я помчав, то все навколо нас вибудувалось у стробоскопічну серію нерухомих кадрів, поступово перетворюючись на нервовий мультфільм, а потім — на гіперактивне німе кіно. Зрештою, все стало розпливчастим.

Цятки світла миготіли пообіч мене, наче метеори або комети. Я став відчувати гулкі поштовхи космічного серцебиття. Усе навколо заходилось обертатися, неначе мене полонив вихор.

Щось пішло не так. Схоже, я втрачав контроль. Чи могло це бути через те, що ефект від батькових дій уже досягнув тієї частини Тіні, крізь яку я зараз проходив? Сумнівно. Але...

Зірка оступилася. Падаючи, я міцно в неї вчепився — не хотілося, щоб Тіні нас розділили. Ударившись плечем об щось тверде, якусь мить я лежав без тями.

Коли світ навколо мене знову зібрався докупи, я сів і роззирнувся.

Довкола переважали сутінки, але зірок не було. Замість них у повітрі плавали величезні брили різноманітних форм та розмірів. Я звівся на ноги й поглянув, що й до чого.

Цілком можливо, що нерівна кам'яниста поверхня, на якій я зараз стояв, сама могла виявитися величезною брилою, що плаває в повітрі. Зірка також піднялась і дрижала біля мене. Нас огорнула цілковита німота. Холодне непорушне повітря. Ніде навколо не було жодної живої істоти. Мені це місце не подобалося. За власним бажанням я б тут не залишився. Я став навколішки, щоб перевірити ноги Зірки. Хотілось якомога швидше звідси втекти — і бажано верхи.

Поки я давав раду коневі, почувся смішок, який цілком міг вирватися з людського рота.

Я спинився, поклав руку на піхви з Ґрейсвандіром і заходився шукати джерело того звуку.

Нічого. Ніде.

Однак я його все-таки чув, тому повільно крутився, дивлячись навсібіч. Нічого...

Тоді гигикання пролунало знову. Тільки зараз я зрозумів, що звук долинає згори.

Я роздивився заховані в Тіні камені, що пливли над моєю головою, їх важко було розгледіти. Там!

За десять метрів від землі й приблизно за тридцять ліворуч від мене виник людський силует, який стояв на верхівці невеличкого острівця серед неба. Він витріщався на мене. Я замислився. Що б це не було, але здавалося надто далеким, аби становити для мене загрозу. Я був певен, що зможу втекти ще до того, як воно опиниться тут. Та про всяк випадок почав сідати на коня.

— Нічого не вийде, Корвіне, — звернувся до мене голос, який мені найменше хотілося почути. — Ти тут застряг і не можеш поїхати без мого дозволу.

Осідлавши Зірку, я всміхнувся і дістав Ґрейсвандір.

— А перевірмо, — вигукнув я. — Загороди мені шлях.

— Чудово, — відказав Бранд, і мене оточила стіна полум'я, що беззвучно вирвалося з голого каменя. Вона розповзалася, простягаючи до мене язики.

Зірка оскаженіла. Я вклав Ґрейсвандір у піхви, накинув край плаща на очі тварини і прошепотів заспокійливі слова. Поки я цим займався, коло розширилось — і полум'я відступило до краю гігантської брили, на якій ми стояли.

— Переконався? — пролунало запитання. — Тут надто мало місця. Прямуй у будь-якому напрямку. Кінь під тобою оскаженіє ще до того, як ти прослизнеш у Тіні.