Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

class="p1">— Прощавай, Бранде! — гукнув я й острожив Зірку.

Я помчав по колу проти годинникової стрілки, прикриваючи праве око тварини від полум'я, що оточувало нас. Почув, що Бранд знову засміявся, не розуміючи, що я роблю.

Пара гігантських каменюк... Добре. Я продовжував рухатися наміченим раніше курсом. Тепер зазубрений край каменя був ліворуч, підйом, западина... Мішанина тіней, яку відкидало полум'я, перекриває шлях... Ось. Униз... Угору. Дрібка зеленого на тій плямі світла... Я відчув, що переміщення почалося.

Насправді той факт, що рух по прямій — найлегший, не означає, що рухатися можна лише так. Але, міцно вчепившись у стару звичку, ми зовсім забуваємо, що можна досягти прогресу й рухаючись по колу...

Коли я знову наблизився до двох каменів, то ще сильніше відчув зміщення. Якраз тоді Бранд усе й збагнув.

— Зупинися, Корвіне!

Я показав йому палець і зрізав шлях між каменями, прямуючи до вузького каньйону, поцяткованого жовтими вогниками. Усе відповідало моєму задумові.

Прибравши плащ із голови Зірки, я натягнув повід. Каньйон різко повернув праворуч. Я прошмигнув крізь нього на трохи привітніший тракт, що розширювався та світлішав, поки я ним їхав.

...Під випнутим карнизом — небо кольору молока, що з іншого боку сяє перлинним цвітом.

Я скакав усе глибше, швидше, далі... Вкрита зеленими ляпками кущів зазубрена скеля здіймалася над схилом ліворуч од мене, навпроти рожевуватого неба.

Я їхав, доки зелень не посиніла під жовтим небом, доки каньйон не став лавандовим полем, яким у такт ударів копит котилися помаранчеві камені. Перетнув луку під кометами, які обертались, і наблизився до узбережжя криваво-червоного моря, що повнилося важким запахом парфумів. Коли зіткнулися два кістяні флоти, а морські гади звивалися навколо кораблів з помаранчевими та блакитними вітрилами, я, сунучи вздовж берега, стер з неба спершу велике зелене сонце, а тоді й маленьке бронзове. Камінь пульсував у мене на шиї — я черпав з нього сили. Налетів скажений вітер і, здійнявши нас у заповнене мідними хмарами небо, поніс над виповненим криком проваллям, що, здавалося, вічно розширюється; його чорне дно іскрилося жаром, клубочилося міцними ароматами...

Поза моєю спиною безперервно гуркоче грім... Тонкі лінії, неначе кракелюри[99] на старому полотні, не відстають од нас. Попереду, повсюди... Холодний, убивчий для запахів вітер наздоганяє...

Лінії... Тріщини збільшуються, чорнота заповнює їх... Темні смуги мчать уздовж, вгору, вниз, назад по самих собі... Розставляння сітей, труди велетня, невидимий павук ловить світ...

Униз, униз й униз... Знову земля, зморшкувата і шкурувата, наче шия мумії... Наш хвилюючий перехід триває беззвучно... Затихає грім, вщухає вітер. Татове останнє зітхання? Тепер швидко і геть...

Лінії звужуються до найтонших штрихів на гравюрі. Вони зникають у жарі трьох сонць... Ще швидше...

Наближається вершник... Рука одночасно з моєю лягає на руків'я... Я повертаюся? Ми салютуємо одночасно... неначе одне крізь одного, повітря стає стіною води, що миттю висихає... Якого Керрола це дзеркало[100]? Що за Ребма це? Якого Tip-на Ноґта вплив?.. А все ж далеко ліворуч від мене звивається щось чорне. Ми мчимо дорогою... Вона веде вперед...

Біле небо, біла земля без горизонту... Позбавлений сонця і хмар краєвид... Лише чорна нитка вдалині та сяючі піраміди повсюди — масивні, вони збивають з пантелику...

Ми втомилися. Мені це місце не подобається... Але ми втекли від того, що нас переслідувало, чим би воно не було. Натягую віжки.

Я втомився, але відчував у собі дивну життєву силу. Здавалося, вона піднімається з грудей... Камінь. Звісно ж. Я зробив над собою зусилля, щоб почерпнути з нього силу. Відчув, як вона потекла моїми кінцівками, ледь затримуючись біля пучок пальців. Це було майже як...

Так. Я зібрався і підкорив своїй волі порожнечу та геометричний простір навколо себе. Вони почали змінюватися.

Рух. Тьмяніючи, пролітають мимо піраміди. Вони мерхнуть, зливаються, розсипаються на камінці. Світ перевернувсь, а я стою на нижній частині хмарки, дивлюсь, які піді мною й наді мною пролітають ландшафти.

Позад мене світло струменить угору — від золотого сонця у мене під ногами. Це також минає, і пухнаста земля темніє, стріляючи догори водою, яка роз'їдає твердь, що пливе повз. Блискавки стрибають, аби розбити світ зверху. Місцями він ламається, і його шматочки падають на мене.

Вони починають кружляти в мить, коли все захоплює хвиля пітьми.

Щойно повертається світло, цього разу блакитнувате, воно лине нізвідки й освітлює ніщо.

...Золоті мости величезними стрічками тягнуться через порожнечу — один із них спалахує під нами просто зараз. Ми мчимо, як вітер, його маршрутом, водночас залишаючись незрушними, немов статуї... Це, певно, триває цілу вічність. Феномен, споріднений з дорожнім гіпнозом, проникає в мене крізь очі, небезпечно заколисуючи.

Я намагаюся прискорити наше пересування. Минає ще одна вічність. Зрештою, далеко попереду — тьмяна туманна пляма, мета, що, попри нашу швидкість, наближається дуже повільно.

Коли ми досягаймо її, вона вже величезна — острів у порожнечі, що заріс золотими та металевими деревами...

Я спиняю рух, що приніс нас аж сюди, й ми просуваємося вперед самотужки. В'їжджаємо у ліс. Трава, так схожа на алюмінієву фольгу, тріщить під нами, коли ми проходимо між деревами. Дивний фрукт, блідавий та осяйний, висить переді мною. Очевидно, тут нема тварин. Занурившись усередину, ми виїжджаємо на невеличку галявинку, де тече ртутний струмочок. Там я спішуюся.

— Корвіне-братику, — знову лунає той самий голос. — Я чекав на тебе.

4

Повернувшись обличчям до лісу, я бачив, як звідти виходить Бранд. Оскільки своєї зброї він не витягував, то Ґрейсвандір я також залишив у піхвах. І все ж подумки дотягнувся до Каменя. Після щойно зробленої вправи я збагнув, що завдяки його допомозі можу значно більше, ніж просто контролювати погоду. Якими б не були сили Бранда, я знав, що тепер маю зброю, якою здатен відбити їх. Щойно я усвідомив це, Камінь почав пульсувати сильніше.

— Перемир'я, — сказав Бранд. — Гаразд? Можемо поговорити?

— Гадки не маю, що ми ще можемо сказати один одному, — відповів я.

— Але якщо ти не даси мені шансу, то й ніколи не знатимеш напевне, правда?

Він спинився за сім метрів, перекинув зелений плащ через ліве плече і посміхнувся.

— Гаразд. Кажи вже, що б там не було, — мовив я.

— Я намагався спинити тебе, — сказав він. — Ще тоді, заради Каменя. Очевидно, тепер ти знаєш, що це таке і наскільки воно важливе.

Я нічого не відповів.

— Тато вже скористався ним,