Читати книгу - "Лабіринт"

class="book">— Одріку! — прошепотіла Еліс. — Сюди хтось іде. Одріку!

Проте відповіді не було, тільки тиша. Еліс і далі напружено вдивлялася в морок тунелю, який розкинувся просто перед нею, і відчувала, як її сміливість зростає.

Ти ж маєш попередити його.

Молячись, щоб ще було не надто пізно, Еліс побігла тунелем до печери з лабіринтом.

Розділ 78
Лос-Cepec
Березень 1244 року

Незважаючи на поранення Саже, вони рухалися досить швидко, їдучи за річкою на південь від Монсеґюра. Чоловіки подорожували без поклажі, тому їхали хутко, зупиняючись тільки для того, щоб відпочити та напоїти коней, розбивши кригу мечами. Гільєм бачив, що вміння Саже перевершує його власне.

Він обмаль знав про минуле Саже, хіба що як він розносив повідомлення від катарських священиків до віддалених та розкиданих у Піренеях сіл і передавав знання повстанцям. Було очевидно, що його молодший супутник знав усі прохідні долини і гірські кряжі, а також кожну заховану стежку в лісах, снігових заторах та на рівнинах.

Тим часом Гільєм відчував надзвичайну ворожість Саже, хоча той йому нічого не казав. Це справляло враження пекучого сонця, що нещадно припікало йому потилицю. Гільєм знав репутацію Саже як відданої, сміливої й чесної людини, готової за свою віру померти в бою. Попри його ворожість, Гільєм розумів, чому Алаїс кохала Саже і народила йому дитину, хоча сама лише думка про це була для нього, неначе гострий ніж у серце.

Їм щастило, бо вночі не було снігопаду. Наступний день, дев’ятнадцяте березня, видався сонячним і яскравим, лише з кількома хмаринками та легким вітерцем.

Саже й Гільєм прибули до Лос-Серес у сутінках. Село розкинулося в маленькій відлюдній долині, й, незважаючи на холод, там у повітрі витав легенький запах весни. Дерева навколо села були поцятковані скупою зеленню та білими плямами. Найперші весняні квіти сором’язливо вибивалися з живоплотів і на берегах річки, коли вони під’їжджали до невеличкої купки будинків. Село здавалося порожнім і покинутим.

Обидва чоловіки спішилися й останні метри до центру села вели своїх коней, тримаючи їх за вудила. Їхнє оббите залізом взуття гучно вдарялося об каміння й витолочену тверду землю, і цей звук відлунював у тиші гір. Кілька цівок диму звивалися над одним чи двома будинками. Очі підозріливо стежили за подорожніми крізь дірки та щілини у віконницях, а потім швидко ховалися. Тут, високо в горах, французькі дезертири були незвичним явищем, але й не зовсім нечуваним. Зазвичай, вони приносили самий клопіт.

Саже прив’язав свого коня біля криниці. Гільєм вчинив так само, потім рушив за ним, коли Саже, перетнувши центр села, направився до маленького будиночка. На даху подекуди бракувало черепичин, віконниці потребували ремонту, але стіни були міцними. Гільєм подумав, що повернення будинку до життя не забере багато часу.

Гільєм зачекав, поки Саже штовхне двері. Дерево, розбухле від вологи й заклякле від тривалого стояння закритим, здригнулося на завісах — і двері з рипінням відчинилися трохи, але достатньо, щоб Саже міг зайти всередину.

Гільєм пішов за ним, відчуваючи на обличчі вологе, склепове повітря, що змушувало його пальці дерев’яніти. Перед дверима лежала купа листя та прілої соломи, очевидно занесена сюди різким зимовим вітром. На віконницях вряди-годи, нагадуючи обірвану торочку, звисали бурульки, вони також були на підвіконні.

На столі стояли залишки накритого обіду. Старий глек, тарілки, чаші й ніж. Поверхня вина вкрилася плівкою цвілі, неначе озерне плесо зеленою ряскою. Лавки були акуратно складені під стіною.

— Це твій дім? — тихо запитав Гільєм.

Саже мовчки кивнув.

— Коли ти залишив його?

— Рік тому.

Посеред кімнати над купкою попелу і дров, які уже давно своє відгоріли, висів поржавілий кухонний казан. Гільєм із сумом дивився, як Саже нахилився і поправив кришку.

Задню частину будинку відокремлювали старі портьєри. Піднявши одну, він побачив ще один стіл, біля якого обабіч стояли два стільці. Стіна була вкрита рядами вузьких і майже порожніх поличок. Стара ступка й товкачик, пара піал та совочків, кілька глечиків, укритих шаром пилу, — це й усе, що залишилося. На низькій стелі над поличками було прибито кілька гачків, з яких звисали запилені пучечки трав — скам’янілі паростки блошниці дизентерійної та жмутки листя чорниці.

— Для її ліків, — промовив Саже, здивувавши Гільєма. Останній стояв тихо, згорнувши на грудях руки й не бажаючи перебивати господареві спогади.

— До