Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

схожого йому й на думку не спало,— так чи інакше, а добру нагоду він прогавив.

Вівчарка, зачувши кота, ще більше розлютувалася.

Скрегогучи й потріскуючи, крутилися млинові жорна. Туташхіа скинув бурку, знайшов на стіні кілочок і повісив її над головою в Боніа, а той як сидів, так і не підводився з тахти.

— Посунься, Боніа, трохи відпочину,— мовив Туташхіа.

Боніа посунувся до узголів’я. Абраг кивнув у ноги. Боніа пересунувся на другий край тахти, не мовивши ані слова. Лівим стегном Туташхіа відчув якийсь твердий предмет, засунув руку під подушку, витяг звідти новенького револьвера й щиро засміявся; як було не зрадіти від своєї здогадливості. Боніа сповз додолу, зі сльозами благав абрага:

— Дато-батоно, нестатки змусили, узяв гріх на душу! Прости мене, не вбивай, не пусти жінки й дітей з торбами. Я все скажу... Живий буду — вірнішого за мене нікого в цілому світі не знайдеш!..

— Що вірності в тебе хоч відбавляй — це я бачу! — одказав Туташхіа.— Іди сядь на отой ослінчик. Я прийшов не розправлятися з тобою.

— А чого ж ти тоді завітав, Дато-батоно? — спитав Боніа, несміливо всміхнувшись.

— Що тобі обіцяли за мене, Боніа?— теж усміхнувся абраг.

Боніа хотів був придуритися, але зрозумів, що тут не схитруєш, і сказав:

— Млина купили, вівчарку дали, п’ятнадцять карбованців на місяць платять, ну і...— він хотів іще щось сказати, але йому забракло сил, язик затнувся, і він змовк.

— Говори!

— П’ять тисяч пообіцяли, якщо тебе вб’ю,— витиснув із себе.

— Гм, великі збитки маєш і ти, й вони,— сказав Туташхіа, на якусь хвильку задумався й спитав: — А ти коли-небудь убивав?

Боніа ледь помітно кивнув головою:

— Навчили, як стріляти... на цей випадок... у Кутаїсі.

— Як же ти на таке діло пішов, а кебети до нього катма, і вміти нічого не вмієш?

— Аби не злидні й горе, хіба я пішов би, Дато-батоно? Торік був тиф. Двох небіжчиків з дому виніс. Рік уже скоро, поминати треба, а я на могилу ще й каменя не поклав... Кукурудзи та ще чого там назбираю,— вистачає сім’ї на два місяці, на більше не розтягнеш. Четверо дітей, і всі дівчата. Поставлю я їх на ноги, викохаю, але без посагу кому вони потрібні? — Боніа мало не плакав.

Розлючений собака рвався з прив’язу. Під млином журливо хлюпотіла вода.

— Мабуть, на твоїх товаришів пес гавкає, Дато-батоно, нехай увійдуть... чого ж їм на дощі мокнути?

Туташхіа ніби й не чув того, і коли він заговорив, Боніа спочатку не міг зрозуміти, чи йому він каже, чи сам із собою розмовляє:

— Вовка з його лігва теж по здобич жене скавучання голодних вовченят. Та голодний і лютий вовк думає не тільки про те, щоб когось розірвати. Він міркує, як би не натрапити на такого, хто спритніший від нього і сам його зжерти може. А ось на більше вовчого мозку вже не стачае. Бо він — звір, а не людина з роду людського. А людина має думати: якщо вже я когось і з’їм, то того, чиє життя не дорожче від мого власного. Ось так.— Дата Туташхіа глянув нарешті на мірошника, що очей з нього не зводив, і сказав: — Щоб полегшити долю такого, як ти, може, й не варто вбивати такого, як я? Тобі це на думку не спадало, Боніа, га?

— Спадало! — жваво озвався мірошник.— Млин, знаєш, таке місце — сидиш, думаєш. Чого тільки в твоїй голові не перевернеться!..

— Ну і як?

— А я ось що надумав, Дато-батоно...— Миролюбність Туташхіа розігнала його страх, і він навіть ладен був погомоніти з розумним чоловіком.— Ти ж подивися, що виходить. Усе, ЩО ти хочеш і що тобі потрібне було, усе в тебе є, Дато-батоно, і нічого тобі вже не треба, і не знаєш ти надмірної нужди ні в чому. А чого я хочу і в чому моя скрута — у мене з того поки ідо нічого немає. Усі свої бажання ти сам уже здійснив, а коли б ти забажав іще чогось — багатства, знатності, маєтку,— тобі й це здобути не важко. А я моїм дочкам, як не дам хоч клаптика землі й трішечки грошей — хто їх візьме?! Такої жінки, як моя Дзабунія, в цілому Самурзакано не знайти була. А подивися, на кого вона тепер схожа — на облізлу сучку, господи, прости мене,— а все через злидні й клопоти...— Боніа проковтнув сльози й тяжко зітхнув: — А якщо в такого, як я, зменшиться горя від смерті такого, як ти... Тебе, Дато-батоно, он за якого розумного мають... Чи мені тобі казати, що рано чи пізно знайдеться ж негідник, у якого дотягнуться до тебе руки,— дістануться тоді ті грошики якомусь багатому та щасливому, де тоді бог і правда, скажи мені?

— Ох і сучий же ти син, Боніа... Як тебе послухати, то гіршого й злішого чоловіка, ніж Дата Туташхіа, немає на землі, а то сам завітав би він до тебе, побачив би твоїх дочок, рота роззявив і сказав: на тобі рушницю, Боніа, стріляй у мене, ради Христа, й готуй посаг своїм ангелятам!..

Абраг дотягся до револьвера, що валявся на тахті, й кинув його до ніг Боніа:

— Ось він... Бери й стріляй!

Боніа ніби зсудомило.

— Якщо боїшся, що я вистрілю раніше, від тебе... давай я ляжу на тахту, повернуся обличчям до стіни, а ти стріляй — якраз у спину.

— Я про друге думаю, Дато-батоно...— похитав головою Боніа.

— Про що?

— Тебе надворі твої друзі чекають... Що ж, я сам собі ворог, щоб убити тебе, а потім нехай усе прахом іде... Мені гроші живому потрібні. Ну, вистрілю я, хіба вони мене живого випустять? — Боніа кивнув на двері.

— Ти про мою смерть, як я бачу, думав більше, ніж я,— усміхнувшись, мовив Туташхіа мірошнику:— Але ж не вийде, щоб і мене вбити, і гроші взяти, а щоб люди не дізналися, хто вбив і за скільки. Доля, якої ти боїшся,— зараз вона тобі випаде чи згодом,— однаково від неї не втечеш, раз вона на роду тобі написана. А гроші все одно твоїй сім’ї дістануться — чого ж тобі ще?

— Якщо я живий не лишуся, а моїм дочкам — посаг...— махнув рукою Боніа.

— Ти цих