Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

тільки перед двома-трьома людьми.

— Ти звітуєш перед будь-ким, хто більше платить.

— Не зовсім. Я відомий тим, що іноді виконую завдання pro bono.

— Не уявляю, що це означає.

— І не напружуйся.

— Кумедно, що ніхто навіть не зайшов перевірити, що тут таке відбувається, особливо, коли було стільки галасу.

— Сьогодні, hombre, ніхто сюди не ввійде.

— Треба було здогадатися про це в ту ж мить, як ти сюди зайшов. Тобто імені ти мені так і не назвеш?

— Може, тобі ще сказати, хто вбив Кеннеді? Чорт, жарти в мене сьогодні якісь... несвіжі.

— Так, Докторе Лав, сьогодні я щось із них не сміюся.

Я знизую плечима. Він піднімається і стає біля ґрат навпроти мене.

— А якщо я не розкажу про важливі й чутливі справи?

— Ти маєш на увазі те, про що якраз грозився розказати?

— Ага.

— А ти знаєш, що на сьогодні важливе, а що ні?

— Ти справді вважаєш, що одна людина може когось знищити?

— Як же вам, ямайцям, подобається відповідати запитанням на запитання. Але що відповісти тобі, Джосі, я не ’наю: це ж ти сам сказав про таку можливість і держиш карти в рукаві.

— Скажи своїм, що ми можемо про дещо домовитися. Якщо вони зроблять усе правильно, то я зможу раптово забути про все, що було до вісімдесят першого року. Можу сказати, що всі дороги ведуть до мене. Що сімдесят шостий — не їхніх рук справа, і сімдесят дев’ятий — теж. Це ж УБН, їм потрібен тільки вирок щодо наркотиків.

— І тоді в телекомедіях перестануть показувати спецвипуски з Ненсі Рейґан.

— Що?

— Ще один невдалий жарт.

— Скажи своїм, що я можу продати їм втрату пам’яті, і не за такі вже й великі гроші.

— Не роби цього, Джосі.

— Не робити чого?

— Не плазуй.

— Великі лиходії не плазують.

— Тоді просто не роби те, що покаже тебе ще гіршим.

— Льюїсе, я просто проявляю розсудливість. Ти хоч раз бачив, щоб я діяв нерозсудливо? Думаєш, у працівників УБН є свідки? Мій адвокат каже, що я можу дістати максимум сім років, і то лише за наркоту і рекет. Більше мені нічого пришити не можуть.

— Ти багато про що забуваєш.

— Що, наприклад?

— Раніше ти говорив інакше. Ти казав так: якщо янкі тебе схоплять, то ти потягнеш за собою всіх. Цитата, може, й не зовсім точна, але у твоєму барвистому стилі. Так ось, muchacho: все складається так, що...

— Ти роззирнися навколо. Вавилон упав? Ні? Льюїсе, що ти взагалі думаєш? Ти реально вважаєш, що вони можуть знайти на мене управу? Після того як вони розтрубили про все у великій газеті, зібрали величезну зграю репортерів на конференцію, де розпиналися, що виграли війну з наркотиками, — після всього цього, поглянь, як швидко вони на все наплювали. Бо до них дійшло, що мене не спинити. Усе це вивергання лайна наверх — лише заради того, щоб здавалося, ніби Роналд Рейґан, а за ним і Джордж Буш рятують дорогоцінних білих дівчаток від долі чорних крек-шльондр. От побачиш: щойно я розберуся з цією довбаною справою з янкі, я повернуся в Копенгаген — так, наче нічого й не було. І я, Льюїсе, пам’ятатиму своїх друзів. Як і тих, хто лишили мене гнити, — бо вбити мене їм не вдалося. Я пам’ятатиму, Льюїсе. Меделянський картель теж не забуде.

— А ти впевнений, Джозефе, що це не вони мене прислали?

Як завжди, на обличчі Джосі зчитати нічого не можна. Треба дивитися на його руки — на те, як у нього, ось так, як зараз, стискаються кулаки, як напружуються і злегка сутуляться плечі, ось так як зараз, як він вдихає і плавно, носом видихає повітря, як зараз, а спина розпрямляється, кам’яніючи. Відчувається, що ці слова потрапили в ціль. І ось він вимовляє так тихо, що я мало не прошу його повторити:

— Тебе прислав Меделянський картель?

— Ти ж знаєш, я не можу сказати. Але серйозно, Джозефе, це вже не важливо. За великим рахунком. Усе це. Те, що ти кажеш мені, що можеш зробити, пропонуєш угоду. Але ти ж знаєш, брате, як робляться справи. Якби вони все ще хотіли домовитися, то прислали б когось іншого. Не мене.

— Звісно.

— Я з ними розмов не веду, вони зі мною теж. Я не передаю тобі від них звісток, так само як і від тебе — їм. Так уже все влаштовано. Якщо Доктор Лав приїхав до тебе в гості, малий, отже, уже занадто пізно.

— Треба було відрубати тобі руку.

— Може. І все ж я дам спокій твоїй маленькій династії.

— Як я дізнаюся, що ти не вб’єш мого сина?

— Уже ніяк. Але якщо за ним хтось з’явиться — не обманюймо себе, ти ж знаєш, що рано чи пізно це станеться, — то, в кожному разі, це буду не я.

Він дивиться на мене довго й пильно. Мабуть, усе обмірковує, хоча обличчя абсолютно непроникне.

— Тримай Юбі далі від мого сина.

— Не думаю, що йому є якесь діло до твого сина, але я відправлю йому звісточку. І він мене послухається.

— Чому?

— Ти знаєш чому.

— Гей!

— Що таке?

— Як думаєш, наш «містер ЦРУ» ще не з’ясував, що я знаю іспанську?

— Господи, Джосі, знайшов про що питати. Ні... До речі, його синочок тепер у безстроковій відпустці — після того як у Ботсвані сильно побив місцеву дівчину. А наш Луїс Джонсон виявився таким лайном, що Контора дозволила місцевим копам затримати його чадо на чотири доби, перед тим як почали вимагати його звільнення.

— От же бомбоклат.

— Точно! Усе б віддав, щоб на власні очі це побачити.

— Ти, мабуть, і глушника з собою не прихопив.

— Без зброї.

— Без?

— Для Джосі Вейлза хочуть чогось більш драматичного.

— Господи!.. Докторе Лав, для цього треба підірвати всю в’язницю.

— Турбуєшся про інших? Як мило. Але бомба теж не підходить. По-перше, треба возитися з установленням. А по-друге — хоча другого нема — це все одно було б занадто.

— Який сьогодні день?

— Дідько його... Чекай. Двадцять друге березня. Так, двадцять друге березня.

— Тисяча дев’ятсот дев’яносто першого року.

— Джозефе, а