Читати книгу - "Лабіринт"

144
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 232 233 234 ... 265
Перейти на сторінку:

Голос Гільєма надломився, на очі набігли сльози, обпікаючи його на холоді. Гільєм відчув, як поруч здригнувся Саже. На якусь мить атмосфера між ними змінилася.

— Пробач мені. Я не стримався перед тобою. — Гільєм тяжко зітхнув. — Ціна, яку Оріана призначила за її голову, була досить великою, спокусливою навіть для тих, хто не мав жодної причини зашкодити їй. Я платив Оріаниним шпигунам, аби вони передавали хибну інформацію. Майже тридцять років це спрацьовувало й допомагало Алаїс залишатися в безпеці.

На якусь мить Гільєм замовк, образ Книги, що догорала на тлі потемнілого червоного плаща, з’явився у його думках, мов незваний гість.

— Я не знав, що її віра була такою сильною, і того, що її бажання не дозволити Книзі Слів потрапити до рук Оріани штовхне її на такий крок.

Гільєм поглянув на Саже, намагаючись прочитати правду, заховану в його очах.

— Я б волів, аби вона була жива, — знову промовив він тихо. — Заради тебе — чоловіка, якого вона собі обрала, заради мене — дурня, що мав її кохання, але втратив, — він зробив паузу. — А головне, заради вашої доньки. Знаючи Алаїс...

— Чому ти нам допомагаєш? — раптом перебив його Саже. — Чому ти приїхав?

— До Монсеґюра?

Саже похитав головою.

— Ні, не до Монсеґюра. Сюди й тепер.

— Заради помсти, — просто відповів Гільєм.

Розділ 79

Алаїс раптово прокинулась від холоду, а також від того, що її тіло затерпло. Ніжне бузкове досвіткове світло забарвлювало сірі й темно-зелені ландшафти. Легкий білий туман ледве вкривав бескиди та ущелини на схилах тихих і спокійних гір.

Вона поглянула на Харифа. Він мирно спав, натягнувши свій обшитий хутром плащ по самі вуха. Йому було однаково важко подорожувати і вдень, і вночі.

У горах панувала гнітюча тиша. Попри пронизливий холод та дискомфорт, Алаїс насолоджувалася самотою після багатьох місяців життя у надзвичайно залюдненому місці та обмеженому просторі Монсеґюра. Обережно, щоб не розбудити Харифа, вона встала й потягнулася, потім занурила руку в одну з кишеньок сумки і витягла звідти окраєць хліба. Він був твердий, як дерево. Вона налила собі чашку густого й червоного гірського вина, яке було надміру холодним. Алаїс опустила у вино хліб, щоб трохи розмочити його, а потім швидко з’їла, перш аніж починати готувати їжу для інших.

Вона навіть не наважувалася думати про Бертранду та Саже і про те, де вони могли зараз бути. Усе ще в таборі? Разом чи нарізно?

Крик сови, що поверталася з нічного полювання, порушив мертву тишу над її головою. Алаїс посміхнулася, заспокоєна звичними звуками. У чагарниках зашурхотіли тваринки, які раптом запрацювали кігтями й зубами. На порослих лісом долинах завили вовки, виказуючи свою присутність. Усе це допомагало повірити, що світ повернувся до нормального життя, його цикли змінювалися відповідно до пір року без її допомоги.

Збудивши обох путівників, Алаїс запросила їх їсти, потім відвела коней до річки й розбила кригу руків’ям свого меча, щоб вони могли напитися.

Коли трохи розвиднілося, Алаїс пішла будити Харифа. Вона прошепотіла щось його рідною мовою і м’яко поклала свою руку на його. Цими днями він завше прокидався стривожений.

Він розплющив свої обважнілі карі очі, які з роками вицвіли.

— Бертрандо?

— Це Алаїс, — тихо відповіла жінка.

Хариф закліпав очима, спантеличений тим, що опинився на сірому схилі гір. Алаїс подумала, що йому знову наснився сон про Єрусалим, вигнуті бані мечетей, про скликання сарацинів на молитву, а також про подорожі через нескінченне море пустелі.

За роки, що вони провели разом, Хариф розповів їй про ароматні прянощі, живі барви та перчений смак їжі, а також про страшенно яскраве сяйво криваво-червоного сонця. Він розказував їм історії про те, як проводив тривалі роки свого життя. Хариф розповідав про Пророка та про стародавнє місто Аваріс, свою першу домівку. Він розповідав Алаїс про її батька, коли той був молодим, і про орден охоронців.

Коли вона подивилася на нього — на його оливкову шкіру, сіру від років, на тепер біле, а колись чорне волосся, — її серце стиснув жаль. Хариф був застарий для цієї боротьби. Він надто багато побачив, чимало пережив, тож його життя не може завершитися так грубо.

Хариф був занадто старим для такої подорожі. Хоча він ніколи й не казав, Алаїс знала: тільки думки про Лос-Серес та Бертранду давали йому сили рухатися далі.

— Алаїс, — промовив він тихо, поступово звикаючи до навколишнього середовища. — Так.

1 ... 232 233 234 ... 265
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лабіринт», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лабіринт"