Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

— За що ти даєш мені ці п’ять карбованців, Дато Туташхіа!..— закричав Боніа.— Забери їх назад. Не треба грошей, я й так скажу, хто прийде й питатиме...

— Цить, Боніа, спокійно! — перебив його абраг.— Я заплатив тобі не тільки за це. Дивись у капшук!

Мірошник подивився в капшук.

— Дивися й міркуй. Побачиш, хто ти є і якою має бути людина. На те я й дав тобі ті гроші.

Туташхіа зняв зі стіни бурку, узяв її на руку. В мірошника 8 очей закапали сльози.

— Дато Туташхіа, краще б ти вбив мене,— щиро, схлипуючи, сказав Боніа.

Туташхіа був уже на дверях, коли Боніа гукнув йому:

— Зачекай хвилинку, Дато-батоно, послухай, що я скажу...

Абраг обернувся, подививсь на мірошника.

— Знаєш, хто зі мною говорив у Кутаїсі й на це діло вмовив?

Туташхіа вернувся.

— Хто?

— Сидів там кутаїський жандармський начальник, але він більше мовчав. Говорив твій двоюрідний брат Мушні Зарандіа. Тільки він своє прізвище назвав інакше, думав, я його не знаю. А я все знаю. І що він полковник, знаю, і що в Петербурзі великими справами орудує, теж знаю. Це Мушні купив мені млина в Шарухіа.

Дата Туташхіа стояв як укопаний, але це тривало лиш якусь мить. Абраг підняв каганця, підніс його до мірошникового обличчя, освітив йому очі й спитав:

— Коли це було?

— У червні.

Запанувала тиша.

— Ти правду кажеш,— прошепотів Туташхіа й поставив каганця на місце.

Абраг думав. Мірошник помовчав-помовчав та й каже:

— Невірний і хитрий він чоловік, твій брат, Дато-батоно. Стережися його, ой стережися!

— За мною не Мушні ганяється — його начальство за мною назирці ходить, а в нього служба така, змушений робити, що загадують. Мушні розумний чоловік, великий чоловік. Таких, як він, у них два-три, може, знайдеться, не більше. Ти про це повинен пам’ятати. А обережності мені вистачає. І коли смерть моя знайде мене, то не тому, що берігся погано, а тому, що той час долею призначено.

Туташхіа відчинив двері. Кіт плигнув через поріг і побіг навпростець до будинку Ноко Басілая.

— То порода в ньому грає! Ти тільки подивися на цю туташхіївську породу! — мовив Боніа.

Абраг обминув млина, збіг по схилу, перестрибнув через огорожу Бечуні Пертіа. Він навшпиньках піднявся сходами на задвірках і прочинив двері. В коридорі було темно. Абраг пошаргав по стіні, намацав двері, постукав. Зачекав трохи, ніхто не відповідав, і він взявся за ручку. Ззаду ледь чутно рипнула підлога. Туташхіа пішов на звук і припав вухом до дверей, із-за яких долинуло скрипіння. Знову цілковита тиша, але шкірою і нюхом абраг відчував, що за дверима хтось причаївся. Може, чужий? У кінці коридора світліло вікно. Місяця звідси не видно було. Тільки гілки горіха мигтіли сріблом, і далі, де кінчалося подвір’я, поміж фруктових дерев ховалися маленькі пацхи. Він раптом згадав свою череду й бичка Кору, що весь удався в своїх предків і став здоровенним чорним бугаєм з білим яблуком на боці. Кора повертав голубі, каламутні від старості очиська, і абраг, усміхаючись спогадові, милувався бравим бугаєм, який дістався ахалкалацьким молоканам і якого повернула йому зараз його уява.

Він постукав.

— Хто там? — почувся з-за дверей голос Гудуни.

Туташхіа не встиг озватися, як під помостом прокукурікав молодий півень — довго, переривчасто, мабуть, то був перший його спів. Туташхіа зачекав, поки він стих, і сказав неголосно:

— Це я, Дата, відчини!

— Заходь! — трохи зачекавши, відповів хлопець.

Клацнула защіпка.

Дата Туташхіа увійшов, замкнув за собою двері й став коло дверей, роздивляючись Гудуну Пертіа.

Хлопець зачинив щільніше віконницю, підійшов до каміна, розгорнув жар і заходився роздмухувати його. На гостя він навіть не глянув і ходив якось знехотя, наче його змушували.

Дата Туташхіа зосереджено роздивлявся на хлопця з висоти свого зросту. Потім скинув бурку й сказав:

— Я два роки тут не був... Скільки тепер тобі?

— Чотирнадцять, п’ятнадцятий,— відповів Гудуна Пертіа, одідрав від стіни шматочок старої шпалери і знов почав роздмухувати жар.

Шпалера спалахнула.

— Чотирнадцять, п’ятнадцятий... Ага, так і є.— Туташхіа пильно вдивлявся в хлопцеве обличчя, освітлене полум’ям від паперу.

Гість і господар як стояли, так і дивилися один на одного, поки від шпалери не лишився сам попіл і в кімнаті знову стало темно.

— Засвіти каганець, лампи не треба,— сказав Туташхіа.

Хлопець знову одірвав на стіні смужку шпалери, засвітив свічку і, стоячи спиною до абрага, втупився у вогонь.

Абраг оглядів кімнату.

— Коли ти був маленький, у цих двох кімнатах жила вчителька, її звали Тіко, Тінатін Орбеліані...— Він згадав давню, грозову для нього ніч і самовідданість квартирантки, яка хитро й спритно прикрила його.— Де Бечуні, Гуду?

— Індиків погнала вчора на базар. Уранці повернеться.

Повз камін Туташхіа пройшов у глибину кімнати, відсунув ширму, зазирнув у суміжну кімнату. У вікно дивився місяць, розливаючи по кімнаті тьмяне світло. Абрагові згадалося все, аж до дрібниць: тут стояло ліжко Тіко Орбеліані, тут він припав до стіни, коли Тіко виставляла козаків та їхнього осавула. І згадав він, як вчителька  кинулась йому на груди і тієї ж хвилини у вікні жаринами блиснули очі Бечуні.

Абраг стріпнув головою і обернувся.

Хлопець був дуже стрункий і на свої роки здавався високим. Він дивився гостеві прямо у вічі, немов боявся пропустити хоч найменший абрагів рух.

— Ну, добре,— сказав Туташхіа.— Тепер давай розпалимо камін. Я намок до рубця, обсушуся й погомонимо. Мені треба піти звідси до світанку.

Туташхіа зняв зброю, поклав її біля себе, сів на маленький ослінчик і почав роздягатися. Гудуна поклав на жар сухі тріски й подмухав. Спалахнуло полум’я. Туташхіа порозвішував біля каміна шкарпетки й ноговиці, поставив до гарячої стінки чув’яки. Сорочку напнув на колінах, а блузу подав хлопцеві,:

— Візьми, допоможи, будь ласка!

Хлопець глипнув скоса на блузу, одсунувся разом з ослінчиком, на якому сидів, наприндив губи і втупився в камін.

— Чого це ти? Де тебе навчили так поводитися з гостем? — здивувався Туташхіа.

Запитання змусило Гуду отямитися. Він зніяковів і глянув абрагові прямо у вічі, але не побачив у них і тіні недовіри, а відчув тільки тепло, що струмувало з них. Страх минув, на душі стало легше, він заспокоївся. А заспокоївшись, зрозумів, що замість щирої гостинності, з якою, все обміркувавши, збирався зустріти гостя, він піддавсь затаєній у собі ненависті й