Читати книгу - "Сини змієногої богині"

«наче змішане з кефіром чи ряжанкою». А закушують той трунок сиром з кобилячого молока іпакою та кониною.

Там небо ніби й не небо, а «щось інше…» і його облягають чорні хмари. А навколо – гори.

«Втім, хіба це гори? Це ж стіни тієї величезної печери, де опинилися дослідники… печери, де живуть стародавні скіфи…» Як вони «дожили до наших днів? А над ними, над полем, над возами й наметами – кам’яна стеля печери, схована від ока густими хмарами…»

То звідки там скіфи? Ті скіфи, які не існують на землі близько двох тисяч років. І це при тому, що четвірка мандрівників не скористалася якоюсь машиною часу і все одно потрапила до живих скіфів.

Пояснюється все вельми просто.

«Був, мабуть, колись дуже-дуже давно такий період, коли цей підземний простір сполучався, очевидно, з земною поверхнею… Колись, знов таки дуже-дуже давно, певне плем’я скіфів, рятуючись від якоїсь небезпеки, потрапило до цього простору і залишилося тут, бо вихід назад, зворотний шлях тому племені загородив великий завал. Скіфи залишилися жити під землею. Вони законсервувалися, так би мовити, бо втратили будь-які зв’язки з зовнішнім світом, який впливав би на них».

А гори навколо – то й не гори у нашому розумінні, а стіни величезної печери, що замикають підземний простір. Стіни здіймаються на десятки метрів і знизу здаються горами з крутими урвищами. Стелі печери не видно, бо вона закрита низькими хмарами, які «очевидно, тут ніколи не зникають через велику вологість повітря. І життя в печері триває з віку в вік, без змін, цілком ізольоване від загального земного життя, в своїх власних рамках».

Гаразд, уяснили. Але тут виникає одне підступне питаннячко: у гігантській тій печері має бути вічна тьма (як і в будь-якому – та ще глибокому – підземеллі), то як скіфи тисячі років живуть у вічній пітьмі? Як кажани?

Відповідь така (архіобережна): там є світло. Звідки воно в підземеллі? «Ну от, наприклад, чому б не пояснити це світло якимись радіоактивними випромінюваннями в стелі підземного простору? Або постійною флуоресценцією, скажімо. Може бути таке? Може. І отаке світло поширене тут. А нагадує воно наше присмеркове денне тому, що воно розсіяне, його джерела затінені хмарами, і тому створюється враження суцільних сутінків».

До такого світла пристосувалися й рослини, вони використовують замість сонячної енергію підземного світла. І замість хлорофіла рослини там виробили іншу фарбувальну речовину, тож стали не зеленими, а жовто-рожевими.

Але – досить інтриги.

Всі ці незвичайні події, як і стародавні, але живі скіфи зі своїм дивним підземним світом перебувають не на Донеччині під одним із тамтешніх кряжів, а – на сторінках роману Володимира Владка «Нащадки скіфів», що вперше був виданий у 1939 році і звідтоді неодноразово – за життя автора – перевидавався.

Круто, чи не правда? Загалом фантастична – даруйте тавтологію – фантастика! Круто навіть для фентезі, де все дозволено. Але роман читається з цікавістю – навіть сьогодні.

Пригадую, з яким захопленням я тоді – 1950 рік – чотирнадцятилітнім школярем вперше прочитав – проковтнув! – «Нащадки скіфів», відкривши для себе такого письменника-фантаста, як Володимир Владко (через десятиліття я перечитаю всі п’ять томів повного зібрання його пригодницьких творів). Прочитавши, поділюся враженнями із своєю тіткою, хрещеною Одаркою Чемерис, у відповідь почую:

– Знаю цей роман. Я теж прочитала його вперше школяркою, але у 1939 році, як роман вийшов у світ. Прочитала із захопленням.

«Нащадки скіфів» із захопленням прочитали (вже в сімдесятих роках) і мої діти. А це вже прочитала його й онука – четверте покоління. Все з тим же зацікавленням.

Хоча сюжет та конфлікт фантастично-пригодницького роману Володимира Владка один до одного – це сюжет і конфлікт широко відомого і теж фантастично-пригодницького роману геолога і географа, академіка і письменника Володимира Обручева «Земля Санникова». У ньому теж група вчених-ентузіастів на одному з островів Північного Льодовитого океану потрапляє до стародавнього племені, що відрізане геологічними умовами від сучасного світу і живе собі, нічого не відаючи про життя і людність на планеті Земля. І конфлікт «Землі Санникова» точно такий же, як і в «Нащадків скіфів»: боротьба за владу між вождем і жерцем, коли останній вимагає віддати йому на розправу мандрівників, а вождь відмовляється… Але з однією суттєвою різницею: роман Обручева з’явився у світ на тринадцять років раніше роману Владка. І все ж у Владка вийшов цілком оригінальний твір.

Врешті-решт, після всіх перипетій герої В. Владка (четвірка, не рахуючи собаки) благополучно виплутуються із незвичайних, часом просто смертельних пригод (у згадуванім романі Обручева «Земля Санникова» герої в подібній ситуації гинуть, крім одного, і це значно підсилює емоційний вплив твору на читача, підкреслює його правдивість і несе значний філософський заряд). Повертаючись, рятуючись від небезпек, герої Владка по ходу втечі знаходять у печері золоту жилу із багатим розсипом самородків.

А скіфське плем’я залишається у печері. Правда, мандрівники заявляють – закони жанру, – що вони, мовляв, неодмінно повернуться в те підземелля до законсервованих скіфів із більшою експедицією.

Не повернуться. Автора «Нащадків скіфів» не стане у 1974 році. А за свого життя він майже двадцять років від видання до видання звертався до свого фантастично-пригодницького твору, ще і ще його покращуючи. Твір написано жваво і яскраво, справді в канонах пригодницького жанру. Хоча він і має деякі вади. Наприклад, значна велемовність, багатослівність героїв, прагнення автора «розжувати» навіть найменші дрібниці тощо.