Читати книгу - "Американська трагедія"

певен, що зможеш приїхати третього. А я ж сказала тобі, що мої батьки виїжджають на десять днів у Гамільтон. Потім, правда, ти сказав, що приїдеш, але сказав начебто тільки для того, щоб мене заспокоїти.

І я відтоді страшенно хвилююсь.

Зрозумій, Клайд, я зовсім хвора. Мені здається, що я кожної хвилини можу знепритомніти, і, крім того, я весь час болісно думаю, що зі мною буде, якщо ти не приїдеш, і це зводить мене з ума».

«Клайд, я знаю, що ти більше зовсім не любиш мене і хотів би, щоб усе було інакше. Та що ж мені робити? Я знаю, ти скажеш, що я так само винна в усьому, як і ти. І якби люди знали, вони б, напевно, теж так думали. Але ж я так просила тебе, щоб ти не змушував мене йти на те, чого я не хотіла робити, — я і тоді боялась, що пожалію про це. Але я занадто тебе любила, щоб дати тобі піти від мене, коли ти так наполягав…»

«Клайд, якби я могла вмерти! Тоді б усе розв’язалось. І останнім часом я багато молилася про це — правда, молилась, бо життя тепер зовсім не таке дороге мені, як було дороге раніше, коли ми зустрілись і ти мене покохав. Який це був щасливий час! Якби все було інакше… Якби ми з тобою тоді не зустрілись! Так було б далеко краще і для мене, і для всіх нас. Але тепер я не можу, Клайд, адже в мене нема ні копійки і немає іншої можливості дати ім’я нашій дитині. Проте, якби я не боялась заподіяти страшне горе і ганьбу мамі та батькові і всім моїм рідним, повір, я знайшла б зовсім інший вихід. Це чистісінька правда».

І ще:

«Клайд, Клайд, усе в житті так змінилося з минулого року! Подумай, тоді ми їздили на озеро Крам і на інші озера біля Фонди і Гловерсвіля та Літл-Фоллз, а тепер… тепер… Щойно по Тома і Емілію зайшли їхні друзі й подруги, і вони пішли збирати суниці. А я дивилась їм услід і думала, що не можу піти з ними і ніколи вже не буду такою, як вони… І я довго-довго плакала».

«Сьогодні я прощалася з моїми улюбленими місцями. Знаєш, любий, тут стільки славних куточків, і всі вони такі дорогі мені! Адже я прожила тут усе своє життя. По-перше, у нас тут є колодязь, що звідусіль обріс зеленим мохом. Я пішла і попрощалася з ним, бо тепер не скоро знову приїду до нього, — може, ніколи. Потім — стара яблуня: ми завжди гралися під нею, коли були маленькими, — Емілія, Том, Гіфорд і я. Потім «Віра» — кумедна маленька альтанка у фруктовому саду, — ми в ній теж інколи грались.

О Клайд, ти не уявляєш собі, що все це для мене значить! Цього разу я виїжджаю з дому з таким почуттям, ніби ніколи більше не повернусь. А мама, бідна мама, я так люблю її, і мені так тяжко, що я не варта її довір’я! Вона ніколи не сердиться і завжди дуже допомагає мені. Іноді мені хочеться про все розповісти їй, але я не можу. У неї і без того чимало прикростей, і я не могла б завдати їй такого жорстокого удару. Ні, якщо я поїду і коли-небудь повернусь, — заміжня або мертва, мені це вже майже однаково, — вона ні про що не дізнається, я не завдам їй ніякого смутку, і це для мене куди важливіше, ніж саме життя. Отже, до побачення, Клайд, ми зустрінемось, як ти сказав мені по телефону. Пробач, що я завдала тобі стільки турбот.

Твоя сумна Роберта».

Читаючи, Мейсон часом не міг стримати сліз, а коли перегорнув останню сторінку, — стомлений, але тріумфуючий, бо мав певність, що його докази вичерпні і незаперечні,— вигукнув:

— Народ закінчив!

І в цю хвилину з грудей м-с Олден, яка сиділа в залі суду разом з чоловіком та Емілією і була безмежно змучена всіма довгими, напруженими днями процесу і особливо цим читанням, вирвався зойк, схожий на ридання, і вона знепритомніла. Клайд, теж стомлений і змучений, почувши її зойк і побачивши, що вона впала, схопився з місця… Одразу ж рука Джефсона застережливо опустилась на його плече, а тим часом судові пристави і найближчі сусіди з публіки, підтримуючи м-с Олден, допомогли їй і Тайтусу вийти із залу. Ця сцена надзвичайно схвилювала всіх присутніх і розлютила їх, мабуть, не менше, ніж тоді, якби Клайд тут же, на місці, вчинив ще один злочин.

Потроху збудження вгамувалось, але в залі стало вже зовсім темно, стрілки стінного годинника показували п’яту, і всі в суді втомились; тому суддя Оберуолцер вирішив, що треба оголосити перерву до завтрашнього ранку.

І зразу ж усі журналісти й художники підвелися з місць, перешіптуючись про те, що вранці має виступити оборона, і цікаво, які її свідки і чи дозволять Клайду, всупереч такій безлічі показань проти нього, виступити як свідкові, щоб захистити себе, чи його оборонці задовольняться більш-менш правдоподібними посиланнями на неосудність і моральну нестійкість. Це може закінчитися для нього довічним ув’язненням, — не менше.

А Клайд, вийшовши з будинку суду під свистки і прокляття юрби, питав себе, чи вистачить у нього завтра мужності виступити в ролі свідка, як це було ними давно і ретельно обмірковано… І ще думав (з тюрми і назад його водили без наручників): чи не можна, якщо ніхто не дивитиметься, завтра ввечері, коли всі встануть з місць і юрба заворушиться і його конвоїри прямуватимуть до нього… чи не можна… от якби він міг побігти, або ні — невимушено, спокійно, але швидко і ніби ненавмисне підійти до цих сходів, а потім униз і… ну, куди б вони не вели… чи не до тих маленьких бічних дверей біля головних сходів, які він ще раніше бачив з вікна тюрми? Якби тільки йому дістатись до якого-небудь лісу — і потім іти… іти… або просто бігти, бігти, не спиняючись, без їжі, нехай цілими днями, поки… ну, поки він не вибереться… куди-небудь. Звичайно, можна спробувати… Його можуть пристрелити, в погоню за ним можуть пустити собаку, послати людей, але все-таки можна спробувати врятуватись, хіба ж ні?

Бо тут у нього немає надії на порятунок. Після всього, що було на суді, ніхто й ніде не повірить, що він невинуватий. А він не хоче померти такою смертю. Ні, ні, тільки не так!