Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 4"

частинами прикриття. Але я не розраховував на важкий бій, бо, знаючи розташування німецької оборони, ми могли їх атакувати, а могли й обійти. Я запевнив партизанів, що, коли вони наберуться терпіння, ми навіть матимемо нагоду ввійти у Париж після армії, а не навпаки.

Але така перевага аж ніяк не припала їм до вподоби. Правда, один із високих керівників підпілля наполягав, що саме так має й бути, мовляв, було б нечемно з нашого боку не пропустити регулярні війська вперед. Поки ми дійшли до Туссю-ле-Нобля, де відбувся короткий запеклий бій, було дано наказ, який забороняв і кореспондентам, і партизанам просуватися далі, поки не пройде армійська колона.

В день наступу на Париж періщив дощ, і через годину після виходу з Рамбуйє всі промокли до нитки. Йшли ми через Шеврез і Сен-Ремі-ле-Шеврез, куди перед тим висилали дозори і де нас добре знали місцеві жителі, у яких ми збирали відомості і з якими випили не по одній склянці арманьяку, тамуючи в такий спосіб вічне невдоволення партизанів, що тільки й думали про Париж. Саме тоді я дійшов висновку, що пляшка чогось міцного — єдиний спосіб покласти край суперечці.

Лишивши позаду Сен-Ремі-ле-Шеврез, де нас бурхливо вітав місцевий charcutier — торговець свининою, який брав участь у кількох наших операціях і відтоді не просихав від спиртного, ми припустилися невеликої помилки — увійшли в село Курсель раніше, ніж регулярні війська. В селі нам сказали, що попереду немає жодної машини, і, на превелике обурення наших людей, які хотіли йти далі, вважаючи цей шлях на Париж найкоротшим, ми повернулися до Сен-Ремі-ле-Шеврез, щоб приєднатися там до бронетанкової колони, що йшла в напрямку Шатофора. Наше повернення неабияк стривожило місцевого charcutier. Ta коли ми пояснили йому становище, він знову кинувся нас обіймати, і ми, вихиливши нашвидку по чарчині, рішуче вирушили до Туссю-ле-Нобля, де, як я знав, колона мала вступити в бій.

Я не сумнівався, що тут, біля Ле-Кріст-де-Сакле, попереду й справа від нас, німці чинитимуть опір. Вони добре окопалися й створили ряд оборонних укріплень між Шатофором і Туссю-ле-Ноблем, а також за перехрестям доріг. За аеродромом, поблизу Бюка, стояли німецькі 88-міліметрові гармати, тримаючи під прицільним вогнем всю цю ділянку дороги. Що ближче було до Траппа, в районі якого діяли танки, то більше мене охоплювали неприємні передчуття.

Французькі танкісти діяли блискуче. На підступах до Туссю-ле-Нобля, де, як ми знали, в копицях пшениці засіли німецькі кулеметники, танки розвернулися в бойові порядки, прикриваючи ваші фланги, і рушили вперед по стерні як на маневрах. Німці не показувались, і лише після того, як пройшли танки, ми побачили їх на полі з піднятими руками. Це був блискучий приклад використання танків — трудної дитини війни, — і на таке видовище було любо глянути.

Коли за аеродромом ми наткнулися на сім німецьких танків і чотири 88-міліметрові гармати, французи теж бились чудово. їхня артилерія стояла позаду, на іншому скошеному пшеничному полі, і коли німецькі гармати — чотири з них прибули тільки вночі й були ще не замасковані — почали обстрілювати колону, на них звалився нищівний вогонь французьких самохідок. За вибухами німецьких снарядів, пострілами 20-міліметрівок і цокотінням кулеметів нічого не було чути, але командир французького підпілля, що попередньо уточнював дані про німецьку оборону, французькою мовою прокричав мені в вухо: «Добряча сутичка. Саме там, де ми передбачали. Чудово».

Для мене це було аж надто чудово. Я ніколи не був великим любителем будь-яких сутичок, і, як тільки недалеко від дороги розірвався 88-міліметровий снаряд, я кинувсь на землю. Сутичка — діло гаряче, і, поки колона стояла на місці, найбільш діяльні з партизанів допомагали ремонтувати дорогу, перетворену танками в справжнє місиво. Це відвертало їхні думки від навколишньої стрілянини. Вони засипали вибоїни цеглою і черепицею з розбитого будинку, передавали вервечкою один одному шматки бетону й уламки стін. А дощ лив і лив. Під час сутички в колоні було двоє вбитих, п'ятеро поранених, і один танк згорів. А ми вивели з ладу два із семи ворожих танків і примусили замовкнути всі 88-міліметрові гармати.

— C'est un bel accrochage, — захоплено вигукнув командир підпілля.

Це приблизно означало: «Добре ми з ними зчепилися», або: «Гарно ми їх урізали», — а якщо точніше пояснювати значення «accrochage», то це те, що трапляється, коли дві машини зчепляться бамперами.

Я закричав: «Добре! Добре!»

На що молодий французький лейтенант, який, судячи з вигляду, не часто потрапляв в «accrochages», a насправді міг пережити їх сотні, спитав:

— Хто ви такий і що ви в чорта робите в нашій колоні? — Я військовий кореспондент, мосьє, — відповів я. Лейтенант закричав:

— Поки не пройде колона, не пропускайте ніяких військових кореспондентів! Особливо цього.

— Слухаюсь, лейтенанте, — промовив військовий поліцейський. — Я не спускатиму з них очей.

— І цей партизанський набрід теж, — наказав лейтенант. — Нікого з них не пропускати, поки не пройде вся колона.

— Лейтенанте, — сказав я. — Набрід щезне з ваших очей, як тільки закінчиться цей невеличкий «accrochage» і пройде колона.

— Що значить «цей невеличкий «accrochage»? — запитав він, і в його голосі почулась ворожість.

Разом з колоною нас все одно далі не пропускали, тому я вдався до обхідного маневру і почвалав багнистою дорогою до якогось заїзду. Там сидів гурт партизанів, які весело співали у товаристві гарненької іспанки з Більбао, яку я останнього разу бачив на знаменитому дозорному посту біля міста Коньєр. В це місто ми заходили кожного разу, коли його залишала дозорна машина німців, а вони, в свою чергу, поверталися туди, як тільки ми звільняли дорогу. Та дівчина з п'ятнадцяти років завжди була там, де воювали, і завжди випереджала війська. Ні вона, ні партизани зовсім не зважали на «accrochage».

Партизанський командир К. сказав мені:

— Випийте цього чудового білого вина.

Я зробив великий ковток із пляшки, і виявилося, що це дуже міцний лікер з присмаком апельсинів, і називався він «Гран Марньє».

Повз нас пронесли на носилках пораненого.

— Ось погляньте, — сказав якийсь партизан. — Ці військові весь час мають втрати. Чому вони не дозволяють нам іти вперед по-розумному?

— О'кей, о'кей, — мовив другий партизан, у спецівці американського солдата і з пов'язкою «francs-tireurs»[203] на рукаві. — Ти що, забув про наших товаришів, які загинули вчора на шосе?

— Але ж сьогодні ми вступаємо в Париж, — обізвався третій.

— Давайте повернемося назад і спробуємо пробратися через Ле-Кріст-де-Сакле, — запропонував я. — Тут уже діє наказ, і нас однаково не пропустять далі, поки не пройде колона. Дороги кругом розвезло. Легкі машини