Читати книгу - "Консуело"

товстого каноніка поява останнього приголомшила Кориллу, ніби вона побачила голову Медузи. Але вона заспокоїлася, згадавши, що мовила венеціанською говіркою, і привіталася з каноніком по-німецькому з тією сумішшю ніяковості й нахабства, якими відзначаються погляд і обличчя жінки легкої поведінки. Канонік, зазвичай такий увічливий і люб'язний, тут, одначе, не тільки не підвівся, але навіть не відповів на її уклін. Корилла, яка розпитувала про нього у Відні, чула від усіх, що він надзвичайно добре вихований, великий цінитель музики, людина, не здатна педантично читати суворі настанови жінці, особливо співачці, і все збиралася побачитися з ним і пустити в хід свої чари, щоб перешкодити йому погано відгукуватися про неї. Але якщо в таких справах вона мала тямущість, якої бракувало Консуело, то разом з тим їй властиві були й безтурботність і безладність, породжені розбещеністю, лінню й навіть, хоча це може здатися тут недоречним, неохайністю. У грубих натур усі ці слабості чіпляються одна за іншу. Розніженість душі й тіла паралізує здійснення задуманого, й у Корилли, за природою своєю здатної на будь-яку підступність, рідко вистачало енергії довести інтригу до кінця. Вона відкладала з дня на день відвідування каноніка, і тепер, коли він виявився таким холодним і суворим, очевидно зніяковіла.

І ось, прагнучи сміливою витівкою поправити справу, вона звернулася до Консуело, що продовжувала тримати на руках Анджелу:

— Послухай, чому ти не даєш мені поцілувати мою дочку й покласти її до ніг пана каноніка, щоб…

— Пані Корилло, — перервав її канонік тим сухим, насмішкувато-холодним тоном, яким він колись говорив «пані Бриґіто», — будьте ласкаві, дайте цій дитині спокій.

І з великою вишуканістю, хоча й трохи повільно, він продовжував по-італійському, не знімаючи шапочки, насунутої на вуха:

— Ось чверть години, як я вас слухаю, і хоча не дуже знайомий із вашою провінційною говіркою, все-таки зрозумів достатньо, і скажу вам, що ви найнахабніша негідниця, яку я зустрічав у житті. Але все-таки я думаю, що ви скоріше дурні, аніж злі, і більш підлі, аніж небезпечні. Ви нічого не тямите у прекрасних вчинках, і було б втратою часу змусити вас зрозуміти їх. Одне можу вам сказати: говорячи із цією дівчиною, цією незайманою, цією святою, як ви зараз глузливо назвали її, ви оскверняєте її! Не говоріть же з нею! Що стосується дитини, народженої вами, ви, доторкнувшись до неї, заплямували б її. Не доторкайтеся ж! Дитина — священна істота. Консуело це сказала, і я зрозумів її. Тільки за клопотанням і завдяки умовлянням цієї самої Консуело я зважився взяти під свою опіку вашу дочку, не убоявшись того, що одного чудового дня її погані інстинкти, які вона може успадкувати від вас, змусять мене покаятися в цьому. Ми сказали собі, що милість Божа дає можливість усякій істоті пізнати і творити добро, і ми обіцяли собі дати їй добро й допомогти їй творити його легко й радісно. Якби залишилася дитина у вас, усе було б зовсім інакше. Будьте ж добрі від сьогоднішнього дня не вважати Анджелу своєю дочкою. Ви покинули її, поступилися, віддали, — вона більше вам не належить. Ви передали певну суму грошей — як плату за її виховання…

Він зробив знак годувальниці, і та, попереджена ним за кілька хвилин до того, вийняла із шафи перев'язаний і запечатаний мішечок, той самий, який прислала Корилла канонікові разом із дочкою і який так і не був відкритий. Канонік узяв його і, кинувши до ніг Корилли, додав:

— Ми не потребуємо ваших грошей і не хочемо їх. А тепер я прошу вас залишити мій дім і ніколи, ні під яким приводом тут не з'являтися. Із цією умовою, а також за обіцянки, що ви ніколи не дозволите собі відкрити рота щодо обставин, які змусили нас увійти в зносини з вами, ми, зі свого боку, обіцяємо вам цілковите мовчання із приводу всього, що вас стосується. У противному разі, попереджаю вас, у мене більше засобів, аніж ви думаєте, довести всю правду до відома її імператорської величності, й тоді дуже можливо, що ваші лаврові вінки та захоплені овації ваших театральних шанувальників зміняться на кілька років монастирем для розкаюваних грішниць.

Сказавши це, канонік підвівся, зробив знак годувальниці взяти на руки дитину, а Консуело з Йосифом — вийти в глиб кімнати. Потім він указав Кориллі пальцем на двері, і та, пойнята жахом, бліда і тремтяча, вийшла, немов божевільна, не знаючи, куди йде, і не розуміючи, що навколо неї відбувається.

Канонік, виганяючи її ледве не з прокльоном, був охоплений обуренням чесної людини, і це надавало його словам надзвичайної сили. Консуело і Йосиф жодного разу не бачили його таким. Звичка вважати себе наділеним владою, що ніколи не полишає духовну особу, і царствена манера наказувати, що таїлась у нього в крові й видавала в ньому в цю хвилину побічного сина Авґуста II, надали каноніку, — про що він, може, навіть і не підозрював, — якоїсь непереможної величі. Корилла, що не звикла до того, аби чоловік із таким спокоєм говорив їй сувору правду, відчула такий страх, якого не вселяв їй іще жоден розлютований коханець, який із помсти або презирства осипав її своєю грубою лайкою. Марновірна італійка, вона й справді злякалася цього абата і його анафеми; як божевільна подалася вона через сад, а канонік, стомлений зусиллям, настільки невластивим його веселій і добрій вдачі, опустився на стілець, блідий, майже непритомний.

Кинувшись йому на допомогу, Консуело мимоволі продовжувала стежити поглядом за злощасною Кориллою, що віддалялася поспішною, непевною ходою. Вона бачила, як Корилла в кінці алеї спіткнулася й упала на траву, чи то оступившись, чи тому, що не мала вже сили триматися на ногах. Консуело, добра від природи, вважала, що акторка дістала більш суворий урок, аніж у неї самої вистачило б сили їй дати; залишивши каноніка під опікою Йосифа, Консуело побігла до своєї суперниці, що билася в жорстокому нервовому припадку. Не знаючи, як заспокоїти Кориллу, й не сміючи привести її назад до абатства, вона намагалася втримати її, щоб та не качалася по землі й не обдирала собі руки об пісок. Декілька хвилин Корилла була як божевільна. Але коли вона побачила, хто надає їй допомогу й намагається її втішити, вона раптом заспокоїлася й тільки мертвотно сполотніла. Стиснуши губи, спрямувавши в землю погаслий погляд, вона зберігала вперте мовчання. Одначе вона дозволила провести себе до екіпажа, що чекав її біля воріт, і, не проронивши жодного слова, сіла в нього, підтримувана своєю суперницею.

— Ви дуже погано почуваєтесь? —