Читати книгу - "Вовк-тотем"

що народилися цього року, вже такі великі — майже як доросла вівчарка! Голово Бао, ти правильно зробив, що привіз нас сьогодні сюди подивитись на вовка, у мене тепер з’явилось передчуття битви. — І додав, звертаючись до Баатара: — Рухи вовка набагато несподіваніші й підступніші, ніж у собаки, тож атакувати їх потрібно швидко!

Баатар закивав головою. Вовчик раптом розвернувся, стрибнув до м’яса й почав швидко ковтати його, супроводжуючи свої дії дуже загрозливими звуками.

Радники ще виміряли п’ястю звіддалік пропорцію голови вовка до його задньої половини тіла, а також ретельно роздивились вовчу шкіру й хутро, а тоді вирішили, що стріляти потрібно вовку в голову або збоку в груди — так одним пострілом можна і вбити звіра, і не пошкодити його хутро.

Радники розглядали все поглядом професіоналів. Бао Шуньґуй увесь аж світився й сказав:

— Усі скотарі й більша частина молодих інтелігентів були проти того, щоб виховувати вовка, однак я дозволив це. Виграєш лише тоді, коли добре знаєш свого супротивника. Цього літа я привозив декілька груп кадровиків подивитись на Вовчика. Особливо хотіли його побачити ханьці й ті, хто дуже боїться вовків. Усі вони потім говорили, що цей вовк набагато красивіший за тих, що вони бачили в зоопарку, а також що це дуже рідкісна можливість — побачити зблизька живого монгольського вовка в монгольському степу. Другого такого тут немає. Коли голова виробничо-будівельного корпусу приїде до нас із оглядом, я теж спочатку приведу його сюди познайомитись зі знаменитим монгольським вовком.

Обидва радники сказали, що коли голова корпусу почує про це, то неодмінно приїде подивитись. А радник Сюй наказував Ченю:

— Ти обов’язково частіше перевіряй на міцність залізний ланцюг і пакіл!

Бао Шуньґуй, поглянувши на годинника, сказав Ченю:

— А тепер поговоримо серйозно. Ми сьогодні приїхали так рано, по-перше, щоб подивитись на вовка, а по-друге, щоб домовитись із вами, аби хтось із вас повів нас убивати вовків. Обидва наші радники походять з вершників, вони — першокласні стрільці у військовому регіоні. Голова виробничо-будівельного корпусу спеціально направив їх сюди, щоб позбавити нас вовчого лиха. Учора дорогою сюди радник Сюй підстрелив старого орла, який літав дуже високо і здавався лише горошинкою в небі, однак він убив його одним пострілом… Тож хто з вас двох піде?

Серце Ченя тьохнуло: цього разу орхонські вовки зустрінуть свого непереборного ворога. Військові джипи й першокласні стрільці під тиском різкого зростання селянського населення нарешті просунулись аж до самого кордону. Чень Чжень із сумом на обличчі промовив:

— Однак конопаси краще за нас знають звички вовків, а також знають, де вовків можна знайти, тож ви краще пошукайте собі провідника серед них.

Бао Шуньгуй сказав:

— Старих конопасів не допросишся, а молоді ще для цього не годяться, досвідчені ж конопаси всі роз’їхались із табунами й не зможуть їх залишити. Тож сьогодні має піти хтось один із вас, адже шановні радники ледве знайшли для вас час. Наступного разу вже вас не запросять.

Чень усе ж наполягав:

— А чому ви не запросите Доржа? Він же найвідоміший на бригаді вбивця вовків?

Бао Шуньґуй відповів:

— Доржа вже давно запросив заступник голови корпусу Лі. Він також влучно стріляє з рушниці, коли він почув про початок полювання, в нього аж руки засвербіли. Він водить маленьку радянську вантажівку «міні-газ», вона швидка й маневрена, можна стоячи в машині стріляти по вовках, і це набагато зручніше, ніж у джипі. — Знову подивившись на годинник, Бао Шуньґуй додав: — Не будемо гаяти час, ходімо швидше!

Побачивши, що відкрутитись не вдасться, Чень сказав до Яна Ке:

— Іди ти.

— Краще… Краще ти. Я гірше за тебе розуміюсь на вовках, — відповів Ян.

Бао Шуньґуй не витримав:

— Я вирішу — піде Чень! І не хитруй! А якщо ти, як Старий Біліґ, підведеш нас, і ми повернемось із порожніми руками, я вб’ю твоє вовченя! Нема чого патякати, ходімо!

Чень Чжень аж побілів і підсвідомо зробив крок, загороджуючи Вовчика, та сказав:

— Я піду, піду, вже йду!

Два відкритих військових джипи помчали на захід, здіймаючи за собою два величезних жовтих дракони з піску.

Сонячне проміння на початку осені було таким колючим, що Ченю довелось примружити очі. Він сидів на місці помічника водія, і його так сильно обдувало вітром, що ледь не здувало шапку. Навіть якби він їхав на найшвидшому скакуні, він не зміг би впіймати такого сильного вітру, від якого аж можна було задихнутись.

Обидва джипи були майже новими, їхні мотори працювали тихо, ними було легко кермувати на поворотах, вони мали потужний двигун. В обох водіїв, очевидно, був чималий стаж роботи, вони були майстрами з досвідом водіння по перетятій місцевості. Машини йшли рівно й швидко, ніби їхали не по горбистій степовій дорозі, а по рівнині.

Чень Чжень уже більше двох років не їздив на джипі. Якби він не захоплювався вовками і якби був новачком, який щойно приїхав до степу, якби він не приймав два роки настанов від степу й степових вовків, він неодмінно б радів і дивувався такій рідкісній можливості «сучасного» полювання на вовків. Мчати, мов вітер, у відкритому військовому джипі крізь великий зелений степ у гонитві за монгольськими вовками — це мало б збуджувати й приносити насолоду. Це чарувало й п’янило набагато більше, ніж полювання на лисиць верхи з ріжками і з собаками, що полюбляли влаштовувати англійські аристократи, й більше, ніж