Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Значить, ти розгадав смисл ритуалу?
Голос некроманта звучав підкреслено байдуже, але мене не проведеш!
— Розгадав, тому і питаюся.
Чарак покусав губу, запиваючи чаєм своє розчарування, і здався:
— Може, поділишся зі старим вчителем своїми здогадками?
О, це інша розмова. Наскільки ж приємно почуватися найрозумнішим! До того ж, ця таємниця — не приший кобилі хвіст, і ніхто її не купить.
— Амулети — лише ключі, — багатозначно проголосив я. — Діючий амулет знаходиться деінде.
— Цікава теорія, — протягнув слова Чарак, задумано намагаючись занюхати чай пряником. — До речі, сектанти завжди намагалися організувати свої ритуали на північному заході, і нікóли — на півдні.
— Та що вони знають, ці сектанти? — Я витягнув з-за пазухи складену карту. (Ось який я передбачливий!) — Ну, можеш показати?
Чарак зітхнув.
— Я би міг сказати «так», але тоді ризикую не виплатити виру. Буде краще, якщо ми звернемося до знавця. Живе тут поряд один маг — великий поціновувач старовини. Він мені винен. Пропоную переадресувати твоє запитання йому.
— Згоден!
І він же без всякої задньої думки запропонував, а я би міг і здогадатися. Любов до старовини — це таке хобі, яке вимагає багато грошей, багато влади, або якоїсь комбінації першого і другого. Але по телефону Чарак називав свого приятеля Філом, тому я перебував у блаженному незнанні рівно до того моменту, як прочитав написану на папірчику адресу.
— Головне — не тушуйся, — налаштовував мене некромант. — Філ — маг з дивацтвами, але на його посаді можна собі дозволяти і не таке. Ми вже років двісті знайомі, голова у нього варить — всім би так. Я рекомендував тебе найкращим чином, як свого учня і кровника. Він про тебе вже багато чув і готовий допомагати.
Ось тут я заглянув до шпаргалки і усвідомив неприємний факт: старшого координатор південно-західного регіону звати Філ Аксель. Причому відступати пізно — він вже знає, що я в дорозі, різка зміна планів буде виглядати несолідно.
Але, власне, чого би й ні? Він з мене пожартував, а я так і не віджартувався. Всі події останнього року, які травмували моє самолюбство, ожили в пам’яті одночасно. Хтось повинен був за них заплатити.
Я цілий вечір мучив свій мозок, намагаючись придумати щось епічне. Різноманітні магічні каверзи одразу відпадали — занадто великий ризик постраждати самому. І потім, що, якщо він знайде в моїх діях компромат? (Треба, нарешті, знайти час і вивчити чинне законодавство.) Провокувати виклик на дуель просто немудро: скажуть, Тангор почуття гумору не має. Як можна поставити чорного в незручне становище і при цьому не нарватися на мордобій? Смішне питання — залишити його сам-на-сам з громадською думкою, і хай спробує змусити всіх пліткарів замовкнути (мене сама лише думка про таке вганяла в оціпеніння).
Ну, Акселю, тримайся!
Глава 43
Набережна Танура піднімалася від моря двома широкими сходинами, кожна майже на півтора метри, і навіть так найближча капітальна будівля заходилася не ближче ніж метрів сто від межі прибою. Правда, це не заважало прилавкам і балаганам приморського базару окупувати гранітні сходи від світанку і до полудня. Відпочиваючі, які з’являлися на Південному Узбережжі лише навесні і влітку, мали купу ідей стосовно такої дивної архітектури, але майже ніколи не вгадували.
«Це не приливи такі високі, це шторм такий сильний,» — подумав Метью Райхан (пояснювати очевидні речі було частиною його професії).
Той, хто не бачив зимового шторму біля мису Танур, не може зрозуміти значення слова «стихія». Можливо, саме тому Метью, який в Танурі виріс, так добре вписався в колектив служби підтримки.
«Десять років з цими психами цяцькаюся. Все, беру відпустку, їду в Хо-Карг. Кажуть, там чорних магів майже нема.»
У роздратування куратора була причина: всі плани на зиму довелося міняти. Зазвичай в цьому сезоні персонал служби підтримки південно-західного регіону скорочувався вдвічі за рахунок відпускників. Метью серйозно розраховував приєднатися до великого Виходу (знову ж таки, у тещі ювілей), але тут його викликав до себе старший координатор регіону.
— У нас СИТУАЦІЯ, — багатозначно проголосив найвпливовіший чорний маг узбережжя.
Коли старший координатор говорив ТАК, навіть стажерам ставало ясно — буде багато-багато позачергової роботи.
— Ви мені відпустку обіцяли! — обережно нагадав куратор.
— Дам, — підтвердив чаклун, — але пізніше. Тут днями намалювався тип — пробу нема де ставити. В двадцять п’ять років — бойовик, некромант, ще і алхімік. — Аксель поморщився. — Наше молоде все. Так що врахуй: він і проклясти може, і отрути в їжу насипати, а якщо притисне — і зомбі нацькувати.
Метью старанно зобразив здивування, хоча і без натяків було ясно, куди клонить шеф.
— Чому би не прикріпити до нашого гостя когось молодшого? Різниця у віці…
— На молодика він просто уваги не зверне, — відмахнувся Аксель, — я таких знаю. А на солідну людину можуть рефлекси спрацювати.
Так, для своїх не надто серйозних років, Метью Райхан виглядав дуже солідно.
«Ну, скільки можна? У відділі тридцять два співробітники, а всяких унікумів пхають лише мені! Он, влітку армійського спеца в стані депресії підсунули — мало сам його не втопив (варто зауважити, що того типа повинні булу супроводжувати зовсім інші люди і за окремі гроші). Тепер он некромант з зомбі. А до відставки, між іншим, добрих п’ять років.»
Коли Метью поступав на державну службу, вона уявлялася йому більш розміреною і спокійною. Аксель вагання куратора помітив — в такому віці навіть чорні стають спостережливими.
— Премію видам подвійну за шкоду.
Метью зі згодою кивнув. Сперечатися — собі дорожче, все одно доведеться працювати, то вже хоч не задарма.
І от, замість того, щоби сидіти вдома і слухати щигликів, невиспаний куратор змушений був разом з шефом зустрічати пором із Золотої Гавані. Рейс затримувався. Власники яскравих наметів починали поглядати на небо: чи не час згортати торгівлю? Будь-який тутешній мешканець міг передбачити наближення шторму мінімум за півгодини.
Ревіли осли, гомоніли торговці, блищала боками зловлена вночі риба, пірамідами громадилися різнобарвні фрукти. На відкритих жаровнях шкварчав соком морський дріб’язок, чадний дим змішувався з ароматом випічки і йодистим запахом водорості — приїжджих такий коктейль ароматів бив наповал. Дві місцеві ворожки, мудро вирішивши не дражнити лева, зробили перерву у своїй коломагічній практиці і щось бурхливо обговорювали в затінку своїх навісів.
Почулися вітальні крики — з-за танурського мису, обганяючи лінію хмар, з’явився запізнілий пором. Торговці і зустрічаючі рушили до пірса, обтікаючи єдиний на всю набережну лімузин — власність старшого координатора регіону.
«Ну, не приживаються у нас автомобілі, не приживаються! То двигуни у них перегріваються, то гальма зриває.»
Метью здригався від думки, що колись алхіміки врахують всі попередні помилки і сотворять драндулет, який
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова», після закриття браузера.
