Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

Химерниця повільно повернулася. Посмішка грала на її трохи нахиленому в бік обличчі.

- Великий маршал боїться, що про нього подумають його солдати?

- Молодець... - захоплено грюкнула в долоні Амайанта. - А я думала камінь каменем.

Максуд трохи нахилився до Сандрін, міцно її обійняв і переставив на інше місце. Позаду себе.

- Так ти зможеш дивитись і на тих солдатів, і на мене. - він прибрав руки.

- То що там щодо нашої армії? - Химерниця підняла брову.

Жодної тіні посмішки на обличчі. Вона питала дуже серйозно. Максуд зітхнув.

- Нас замало. Якими ми не були б сильними, але такою кількістю нам не втримати фортецю.

- І ти це знав з самого початку. - констатувала Сандрін.

Воїн кивнув головою. Він поглянув у бік військ амаліонів. У бік безкрайнього океану із ворожих воїнів. Поки що руху не було помітно. Вони метушилися, до нього долинали деякі їхні слова, але серйозних переміщень військ не видно. Перед штурмом ворог обов'язково змінюватиме свої порядки.

- Знав. - підтвердив Максуд.

- Отже, армія тобі потрібна зовсім не для того, щоб зупинити супротивника. - зробила припущення Химерниця.

- Не для того.

- А навіщо тоді? - не витримала Амайанта. - Ти ж усім тут розпинався, що ми сильні, ми зможемо перемогти, ми...

- І ми переможемо. - грізно глянув воїн на дівчину в золоті.

- Ця армія була потрібна не для протистояння амаліонам. - Амайанта почала здогадуватися. - Вона потрібна тобі. Це ти потребував часу, щоб стати сильнішим. І це ти її зібрав, щоб вона дала тобі можливість зміцніти і не вступати в бій завчасно.

- Все вірно. - погодився з її словами Максуд.

Сандрін невдоволено вперла в нього погляд. Вона розуміла, що зараз він розмовляв з Нею, з богинею. Воїн відвернувся від Амайанти і подивився Химерниці в очі.

- Я сильнішаю. Дуже повільно. Але стаю сильнішим. Мені потрібен час. Оборона фортеці мусить мені його дати.

- А навіщо всі ці труднощі з армією взагалі були потрібні? - здивувалася Амайанта.

- Чому тоді ти не перечекав десь у горах, чи в іншому місці, поки набрався б сили? - запитала Сандрін.

- Ось-ось. - підтримала її дівчина в золоті.

- По-перше, я спочатку взагалі не планував брати участь у війні. Мене врятувала Ейр та ти.

- А я? - скрикнула Амайанта.

- І потім ти, але це поки що не має відношення до моєї розповіді.

- Я маю відношення до всіх розповідей. - невдоволено схрестила Айя руки на грудях.

- Я не міг вас кинути. Мав віддати борг. Потім у мене почали з'являтись друзі. І Айя. - Максуд вважав богиню більше, ніж другом, тому вказав її ім'я окремо, а Сандрін не стала загострювати на цьому увагу. - Коли вбили Стрілу, я остаточно вирішив, що хочу їхньої смерті.

- Як гарно та героїчно все в тебе виходить. - Амайанта мрійливо похитала головою.

- Як би не було гарно, але силу я можу набирати лише за умов війни. Мені потрібні короткі сутички, де б я зміг витратити певний запас енергії. Це як звичайне фізичне тренування. Ти не станеш сильним, доки не почнеш виконувати вправи. Так і зі мною. Перший раз, коли я застосував крок, мені було дуже погано і я міг померти. Вдруге вже зовсім інша річ.

- Ага, пряма зовсім інша справа. - похитала головою богиня, піднімаючи брови і кривлячи обличчя.

- Коли я почну застосовувати обидва кроки без наслідків, тоді ми й повоюємо.

- І коли це станеться? - в один голос спитали дівчата.

Кожна з них дивилася на нього і чекала на відповідь. Максуд тільки плечима знизав. Це так не працює. Він може взагалі не отримати свою силу. А може отримати її вже за хвилину.

- Щось починається! - пролунав десь недалеко спокійний і впевнений голос Калібрісто.

Максуд одразу ж подивився на Амайанту. Та піднесла руки до неба і випустила повітря. Вираз її обличчя нагадував одне слово "знову"? Дівчина у золоті повільно попливла у бік ворожих військ.

- Будь обережна, у них є бог. - про всяк випадок застеріг її воїн.

Амайанта відмахнулася.

- А я тобі хто? Кріт із ями? - буркнула вона собі під ніс.

- Що ти думаєш про нього? - запитала Сандрін.

- Я його не знаю. Припускати безглуздо. Цим богом може виявитися будь-хто. - воїн похитав головою.

- Ні, я про інше. - і Химерниця підняла руку із золотим браслетом, ворушачи пальцями.

- Ну, ти ж чула, як він розмовляє. - посміхнувся Максуд. - Мені від початку не подобалася твоя ідея знайти артефакт. А тепер, коли я знаю, що всередині нього заточено бога… Загалом, стало ще гірше.

- І я не можу його зняти.

- Не можеш. - підтвердив Максуд.

- Він... мене захопить?

Воїн пильно подивився на неї. Через кам'яне обличчя Химерниці неможливо пробитися. Неможливо щось зрозуміти та зробити хоч якісь висновки. Але вона запитала. Насторожує це питання.

- Про що ти мені не говориш, Сандрін?

Химерниця опустила голову.

- Коли в розпалі битви мені доводиться боротися в ближньому бою, він ніби бере на себе контроль над моїм тілом. Рухи мої стають настільки швидкими, що мені нізащо не встежити за ними. Може, це схоже на твої кроки?

- Не зовсім. Я себе контролюю сам. Аж до останнього Кроку. Але, гадаю, що з тобою не все так погано. За умови, що ти можеш легко повернути владу над своїм тілом.

- Так. Я відчуваю його силу. Я можу не повністю давати йому волю. Лише стільки, скільки вважаю за потрібне. І мій розум завжди ясний. І я можу позбавити його контролю над собою тоді, коли захочу.

- Добре. - кивнув Максуд. - Може, інших він умовив повністю йому підкоритися.

- Жазель його бачила. Вона не розказувала, який він?

Максуд посміхнувся.

- Деякі найсильніші і тому найнебезпечніші боги могли змінювати свою форму, коли починалися бойові дії. І повір, вони виглядали жахливо. А твій браслет — один із найперших. І, гадаю, один із найстрашніших.