Читати книгу - "Девід Копперфілд"

рішучістю і не чекати на прискорення з того боку. А проте ти можеш бути певна, моя люба, що коли вони вдостоять відповіддю твої послання, — а судячи зі взаємного нашого досвіду, це малоймовірно, — то я аж ніяк не збираюся йти наперекір твоїм бажанням.

Коли ця справа влаштувалася так мирно, містер Мікоубер подав руку місіс Мікоубер і, глянувши на купу паперів, які лежали перед Тредльсом на столі, сказав, що залишає нас, і зробив це з превеликими церемоніями.

— Мій любий Копперфілде, — промовив Тредльс, відкинувшись на спинку крісла і поглядаючи на мене з любов'ю, від якої в нього очі червоніли і волосся на голові набувало різних незвичайних напрямків, — я не прошу пробачення, що обтяжую тебе справами, бо знаю — ти зацікавлений цим, і, крім того, справи, можливо, трохи розважать тебе. Я сподіваюся, хлопче, що ти здатний слухати нас?

— Я цілком спокійний, — сказав я, помовчавши. — Нам усім насамперед слід подумати про бабусю. Ти знаєш, скільки вона для нас зробила?

— Звичайно, звичайно, — відповів Тредльс. — Хто ж таке забуде?

— Але це ще не все! — вів я далі. — За останні два тижні щось нове турбує її. Вона їздила щодня до Лондона і назад. Часто вона рано-вранці вирушала і поверталася тільки ввечері. Вчора, напередодні цієї поїздки, вона повернулася додому майже опівночі. Ти знаєш, як вона піклується про інших. Вона не хоче мені сказати, що з нею трапилося.

Бабуся, коли я говорив, сиділа бліда та нерухома; нарешті кілька сльозинок пробігло її зморшкуватими щоками, і вона поклала свою руку на мою.

— Нічого, Троте, нічого! Цього не буде більше. Ти незабаром про все довідаєшся. Тепер візьмімося краще до справ Агнес.

— Я мушу віддати належне містерові Мікоуберу, — почав Тредльс. — Хоч він, мабуть, для себе працював не занадто багато, проте він невтомний, коли працює для інших. Я за ціле життя своє не бачив такої людини. Якщо він зав­жди такий, то, судячи з його діяльності, йому тепер приблизно біля двох сотень років. Ти не можеш уявити собі, з яким запалом він брався за справу, з яким азартом удень і вночі рився в паперах і розрахункових книгах, не кажучи вже про безліч листів, які він писав мені звідси до будинку Вікфілда, а іноді навіть просто через стіл, коли сидів навпроти мене, і було б значно легше поговорити.

— Листи! — скрикнула моя бабуся. — Гадаю, він навіть сни бачить у листах.

— А містер Дік також наробив дива! — вів далі Тредльс. — Позбувшись обов'язку стерегти Урію Гіпа, якого він так пильнував, що краще й не можна, він присвятив себе містерові Вікфілду, і справді, його прагнення бути нам корисним і його дієве сприяння в розшуках, списуванні, подаванні та організації книг і паперів — все це, можна сказати, нас самих заохочувало до праці.

— Дік — видатна людина! — вигукнула моя бабуся. — Я це зав­жди казала! Троте, ти знаєш це!

— Я радий сказати, міс Вікфілд, — продовжував Тредльс, з великою обережністю і великою серйозністю водночас, — що під час вашої відсутності містерові Вікфілду значно покращало. Звільнившись від злого демона, який довго тримав його в пазурах, і від болючих побоювань, які пригнічували його, він став зовсім іншою людиною. Подеколи навіть повертається його здатність напружувати пам'ять і зосереджувати думки на одному предметі; отже, він у багатьох випадках був нам дуже корисним у розбиранні справ, які без нього, через свою заплутаність, лишилися б зовсім нез'ясованими. Але моя справа тепер викласти результати — між іншим, досить важливі — а не балакати про всі помічені мною добрі обставини, інакше я ніколи не закінчу.

Його невимушені манери і приємна простота ясно виявляли, що він усе це говорить тільки для того, щоб підбадьорити нас і дати Агнес змогу спокійно слухати про справи її батька. І все-таки це було дуже приємно.

— Отже, подивимося, — сказав Тредльс, розглядаючи папери на столі. — Підрахувавши фонди і привівши до певного ладу справи, — спершу, значну кількість тих, що були заплутані несвідомо, потім стільки ж, якщо не більше, тих, що були навмисно заплутані та фальсифіковані, — ми вважаємо безсумнівним, що містер Вікфілд міг би завершити справи і розрахуватися з інвесторами без жодних нестач.

— О, слава богу! — від усього серця скрикнула Агнес.

— Але, звичайно, — сказав Тредльс, — залишок, що його можна було б використати на прожиття (я при цьому розраховую, що самий будинок буде проданий), складає таку невелику суму... ледве чи кілька сотень фунтів стерлінгів... Отже, краще було б вирішити, чи не може він продовжити керування конторою, яку він так довго утримував. Його друзі можуть тільки радити йому; ви знаєте, тепер він вільний чинити на свій розсуд. Ви самі, міс Вікфілд... Копперфілд... я...

— Я це обміркувала, Тротвуде, — сказала Агнес, глянувши на мене, — і я відчуваю, що цього не повинно бути, цього не треба робити навіть за порадою друга, якому я така вдячна.

— Я не кажу, що раджу так чинити, — зазначив Тредльс. — Я тільки визнав за потрібне звернути увагу на це питання, не більше.

— Дуже рада чути це, — спокійно відповіла Агнес. — Такі слова дають мені надію і майже певність, що ми мислимо однаково. Любий містере Тредльс і любий Тротвуде, тато знову вільний, і його честь збережено — чого ж мені ще бажати? Я завжди мріяла, що побачу його колись звільненим від турбот, які сковують його, і тоді, присвятивши йому життя, я сподіваюся хоча б частково віддячити йому за любов і піклування. Це давно вже було вершиною моїх надій. Після його звільнення від усіх зобов'язань і відповідальності, перше моє щастя — взяти наше майбутнє на себе.

— Але чи обміркували ви, як це зробити, Агнес?

— Я часто думала про це. Я не боюся, любий Троте. Я певна успіху. Так багато людей знають мене тут і доброї думки про мене, що я певна. Можете вірити мені. У нас небагато потреб. Якщо я сама винайму наш милий старий будинок і відкрию школу, я буду корисна і щаслива.

Спокійна ясність її звучного голосу нагадала мені спочатку милий старий будинок, потім моє власне спорожніле житло, і серце моє так переповнилося почуттями, що я не міг і слова мовити. Тредльс кілька хвилин удавав, ніби шукає щось серед паперів.

— Далі, міс Тротвуд, — сказав Тредльс, — ваше майно.

— Ну, сер, — зітхнула моя бабуся. — Про це я вам скажу одне: якщо його нема — я це зможу стерпіти, якщо знайдете — буду рада одержати його назад.

— Ваших грошей, коли не помиляюсь, було вісім тисяч фунтів стерлінгів у державних паперах? — спитав Тредльс.

— Правильно! — відповіла бабуся.

— Я можу звітувати тільки за п'ять, — сказав Тредльс трохи збентежено.

— Тисяч, ви хочете сказати, — надзвичайно спокійно перепитала бабуся, — чи фунтів?

— П'ять тисяч фунтів, — сказав Тредльс.

— Саме стільки там і було, — відповіла моя бабуся. — Три тисячі я взяла. Одну я внесла за тебе в Докторську палату, мій любий Троте, а ті дві — у мене. Позбувшись головного капіталу, я вирішила не говорити про цю суму і приберегти її на чорний день. Я хотіла