Читати книгу - "Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців"

союзі з непереможними скіфами, незважаючи на те, що у глибині душі продовжував вважати їх варварами. Отож давні мешканці краю були людьми досить розумними, волелюбними і завзятими, могли, коли потрібно, гідно боронитися від найбільших наддержав минулого — Персії, Македонії, Риму. Водночас давні мешканці не раз і не два йшли, коли вважали за можливе, на співробітництво з імперіями, причому часом не без вигоди для себе і своєї країни. Тож є певні підстави говорити про глибину стратегічного мислення, яке у підсумку дало змогу вигравати найнеймовірніші та безнадійні з точки зору давніх стратегів та політологів протистояння.

Є й інший бік теми стосовно друзів та ворогів. Це питання стратегії безпеки краю. Ми можемо побачити у цьому питанні найрізноманітніші підходи, орієнтацію на різних союзників і заступників. Майже дві тисячі років тому деякі еллінські поліси й навіть царства Північного Причорномор’я своїм заступником обрали могутній Рим. Імперія на якийсь час змогла забезпечити їм безпеку від набігів войовничих варварів, розмістивши свої гарнізони за стінами спішно відбудованих військових баз. Дехто волів домовитися з варварами, які кочували у степах. Були такі, хто домовлявся і з Римом, і з варварами одночасно. За всі подібні різновиди допомоги й заступництва, ясна річ, так чи інакше доводилося платити.

У цій ситуації найдалекогляднішими виявилися громадяни Херсонеса Таврійського. Вони не лише розмістили римський гарнізон, але й одночасно подбали про зведення належних міських укріплень. Пізніше, коли впав Рим, вони успішно оборонили себе за зведеними у ті часи укріпленнями. Приходили завойовники, але місто трималося. І нині стіни міста височать на околиці Севастополя, як нагадування про далекоглядність і мудрість мешканців давнього міста. Але навіть найпотужніші укріплення не зможуть зупинити ворога, якщо жителі міста або громадяни держави з тієї або іншої причини не готові дати гідну відсіч. Нагадуванням про це є могутні багатокілометрові вали городищ скіфської епохи — від Більська до Трахтемирова, від Хотова до Немирова.

Край і його мешканці за минулі тисячоліття перепробували усі мислимі моделі взаємодії та інтеграції з Європою. Наші предки уміли вивчати та переймати «передовий досвід» у найрізноманітніших галузях — від технологій до державного устрою. Край то ставав частиною Європи, то протистояв їй. Його мешканці намагалися завоювати якусь частину континенту або взагалі переселитися у більш теплі, благодатні та, як здавалося тоді, цивілізованіші краї, наприклад — на Дунай. І декому це вдавалося. Однак не раз і не два край ставав притулком для цілих народів і окремих людей, котрі з різних причин шукали долі вдалині від своєї історичної батьківщини.

Не лише безжальними й віроломними завойовниками увійшли мешканці краю в давню історію Європи. Часом вони цілком мирно інтегрувалися в цивілізованіші та економічно успішні співтовариства, а їх внесок в історію або культуру країни перебування помітний навіть через тисячоліття. Їхні імена зберегли історичні праці, а часом фрагменти давніх написів. Серед тих, хто прославився вдалині від рідного краю, були мудреці — розумні речі, сказані скіфами Анахарсісом й Атєм, записували філософи в освіченій Елладі.

Давні мешканці краю також увійшли в історію як вправні, відважні воїни. Кому лише не служили вони! Ассирійським і перським царям, еллінським полісам, Великому Риму, воювали в горах Анатолії, на островах Середземного моря та безводних пустелях Азії. Інші, а було їх, напевне, набагато більше, ніж згаданих мудреців і воїнів, упродовж минулих тисячоліть «інтегрувався» не з власної волі, а як раби, робоча сила, що підіймала економіку демократичних полісів Еллади, перських сатрапій або квітучих провінцій неозорої Римської імперії.

За тисячоліття, що минули, було відпрацьовано безліч моделей взаємодії між Заходом і Сходом, Північчю й Півднем — від взаємовигідної торгівлі й союзів до конфронтації та боротьби на повне знищення. Племена й народи, що жили у давні часи на території нашої країни, нагромадили колосальний досвід не лише у галузі економіки й технологій. Вони нагромадили найрізноманітніший політичний досвід, навчилися мирно жити, співіснувати один з одним. Що цікаво — у різні часи саме таке співіснування та співробітництво, а також успішна і взаємовигідна торгівля із сусідами, як правило, зумовлювали розквіт не лише економіки, але й культури.

Україна від зламу двох ер до доби великого переселення народів

(Є. Синиця)

У пошуках слов’ян

Питання походження та ранньої історії слов’ян є надзвичайно складною науковою проблемою, насамперед з огляду на стан джерельної бази. Писемні джерела вкрай скупі та почасти дозволяють доволі широкі тлумачення. Величезні області «слов’янської ойкумени» взагалі століттями залишалися поза увагою тогочасних хроністів та авторів інших жанрів. Тож доводиться покладатися здебільшого на «мовчазних свідків» — археологічні матеріали, а також лаконічні лінгвістичні відомості. Втім, у слов’янських країнах суто академічні труднощі цієї проблематики обтяжені ще й «політичним складником». Часто-густо концепції слов’янського етногенезу, свідомо чи навіть підсвідомо, корегуються міркуваннями ненаукового порядку. Гонитва за «первородством» (чи то «старшинством») серед «братніх народів», спроби збільшити глибину «історичних коренів» чи зміцнити «ступінь укорінення» на певних територіях і решта безглуздостей із царини «історичних прав» подекуди переважують не тільки науковий скепсис, а й самі факти.

Проте в конспективному викладі ці факти доволі однозначні:

— слов’яни є відносно молодою спільнотою, їхній історичний дебют відбувся лише «якихось» півтора тисячоліття тому;

— слов’яни навряд чи були колись компактною спільнотою, «племенем», з якого виросли гілки давніх і теперішніх слов’янських народів; радше йшлося про конгломерат споріднених груп населення, близьких у мовному та культурному плані, котрі за певних історичних обставин підкреслили насамперед мовну близькість, назвавшись (а найголовніше — ставши) для оточення слов’янами;

— уже ставши власне слов’янами, ранньосередньовічні племена контактували з безліччю інших народів у найрізноманітніших формах; саме ці контакти, а також пристосування до незвичних ландшафтів і соціальних умов визначили, зрештою, сучасне різноманіття культур слов’янських народів;

— вищезазначене різноманіття межує зі значною кількістю спільних рис, що зайвий раз засвідчує історичну «молодість» слов’ян.

Слід зауважити, що слов’яни з усією культурною специфікою та особливостями історичного шляху не є чимось абсолютно винятковим серед народів варварської периферії середземноморського цивілізаційного осередку. Дуже схожий шлях на кілька століть раніше пройшли, приміром, германці. Певну «неповторність» раннім етапам історії слов’ян надало розташування їхньої умовної «прабатьківщини», що на півдні та сході межувала з найсхіднішою частиною Євразійського степового коридору, а на півночі та північному сході — з неозорними лісовими просторами північної частини Східної Європи.

На сторінки історичних творів слов’яни вперше потрапляють близько середини VI ст. н. е. Примітно, що й у «Гетиці» Йордана, і в «Історії війн»