Читати книгу - "Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців"

чимало зображень сарматської кінноти під час атаки, на яких промальовані воїни, переважно озброєні підкреслено довгими списами. Зросла також популярність довгого меча, яким зручно було битися з коня.

Сармати не замикалися у межах причорноморських степів. Як торговці, так і правителі були в курсі всієї сучасної їм європейської політики. Часом торговельні шляхи перетворювалися на шляхи пересування військ. Адже дуже важко було втриматися від спокуси взяти участь у тій чи іншій сутичці за поділ сусідських земель. У Середземномор’ї та його найближчих околицях у II ст. до н. е. спочатку поступово, а потім стрімко сходить зірка Великого Риму. Спираючись на випробувані й непереможні легіони, а також численних союзників, з часом Рим поширив свою владу на більшу частину цивілізованого світу й став близьким сусідом сарматів. Останні регулярно влаштовували набіги на римську провінцію Мезія — часом двічі на рік, а часом взагалі залишалися надовго, щоб ретельніше пограбувати місцеве населення. Лише збільшення чисельності військ і рішучі дії нового легата, Рубрія Галла, врятували прикордонну провінцію від повної руйнації.

Римське сусідство не влаштовувало ні вождів роксоланів, ні царя Дакії Децебала. Поки римляни готувалися до неминучої війни, варвари атакували першими. При цьому сарматська кіннота на початку успішно билася на боці даків. Перша дакійська війна, що тривала кілька років, наочно продемонструвала римлянам переваги важкої кінноти, що прийшла з причорноморських степів. Досить буде сказати, що за результатами війн із даками імператор Доміціан відсвяткував два тріумфи (тріумфом нагороджували воєначальника, під мудрою орудою якого було винищено не менш ніж п’ять тисяч ворогів). Проте на честь перемоги над сарматами Доміціан лише присвятив вінок Юпітеру, тож похвалитися явно не було чим. Адже тріумф (якщо дотримуватися букви римських законів) у цій війні заслужили саме сармати. У деяких джерелах повідомляється про знищення їх військом римського легіону (чисельність із допоміжними підрозділами могла досягати понад 8 тисяч вояків). Та й умови миру виглядали доволі дивно: з одного боку Децебал визнавав залежність від Риму, з іншого боку — став отримувати щорічні субсидії, надто схожі на данину або відступні. Вважають, що римляни в такий спосіб просто купили собі мирний перепочинок, готуючись до нових війн і сподіваючись повернути все сторицею, що й сталося.

У наступній дакійській війні тріумф заслужили винятково римляни. Імператорові Траяну вдалося зламати опір даків та їхніх союзників-сарматів, а саме роксоланів. На колоні Траяна, яку й нині можна побачити в центрі Риму, зображено підрозділ сарматської кавалерії, одягненої в характерні лускаті панцири, який рятується втечею від переможців-римлян. Свято перемоги над даками та їх союзниками римляни відзначали майже три місяці. У тріумфі, відсвяткованому 107 р., окрім полонених даків, вулицями Вічного Міста провели сарматів-роксоланів. А на одній із викарбуваних на честь перемоги монет імператор тримає в руці трофейне сарматське знамено — зображення дракона, укріплене на ратищі. Хвіст у дракона відсутній, імовірно — обірваний. Можливо це, за задумом автора монети, мало символізувати цілковиту перемогу. А от на колоні Траяна, що розповідає про події тієї війни, сарматський дракон ще зображений із хвостом. Мине трохи часу, і сарматські вершники стануть на службу Риму та імператорам, а грізний дракон майорітиме вже над лавами римських кавалерійських підрозділів.

Від початку Трипілля до сарматської доби — майже п’ятдесят століть. За цей час відбулося чимало подій. Змінювалися племена й народи, йшли війни, виникали й зникали міста, було зроблено багато відкриттів і винаходів. За «золотою добою» Трипілля розпочалися темні століття ранньої бронзової доби, а за процвітанням пізньої бронзової доби настав «час довгих мечів» кімерійської епохи. Золото Скіфії частково стало здобиччю більш сильних сусідів, сарматів, які в свою чергу змушені були поступитися першістю королю готів Ерманаріху. Край ішов своїм, невідомим наперед шляхом, від величі до забуття, від занепаду до процвітання — і такі повороти історії відбувалися не раз. Велика спокуса — вважати саме свою країну центром Всесвіту, однак набагато цікавіше спробувати зрозуміти її місце й роль у вічно мінливому світі.

Землі сучасної держави Україна за минулі тисячоліття входили у різні політичні об’єднання. Давні хлібороби, що створили трипільську культуру, два тисячоліття були східним форпостом цивілізованої Старої Європи. Тоді у мові чи не вперше з’явилися слова, що позначають речі, без яких неможлива сучасна цивілізація — хліб, метал, місто. Колись якості та рівню життя на нашій землі заздрили сусіди на півночі, сході й півдні.

А потім на тисячоліття вона перетворилася на далеку, забуту і майже легендарну околицю Європи, забуті людьми і богами місця. Хіба що відважні мандрівники з цивілізованого (за тодішніми мірками) світу насмілювалися заходити сюди, ризикуючи життям або свободою. Одного разу, цілком, як оповідають, випадково заблукав могутній Геракл, аби знайти собі чергову дружину — Змієногу Діву, дочку Борисфена. У Кімерії шукав край Світу хитромудрий Одіссей, але і він прийняв свідоме рішення не затримуватися тут. Ну а потім почалося: звідси вирушили у далекі походи кімерійці та їх вороги — діти Геракла, онуки Зевса й Борисфена, більш відомі світові, як непереможні скіфи. Усі вони стали учасниками історії багатьох держав і народів Старого Світу. Можливо, скіфи назавжди залишилися непереможними, коли б зберегли єдність, проте і вони зникають, залишивши нам у спадок сховане у курганах золото та славетне ім’я. Їх наступники — сармати, теж увійшли в історію уже як вороги непереможного колись Риму. І в легенди далеких народів, але це вже інша історія.

Чого тільки не було у цій історії! Експансія та відчайдушний опір загарбникам, асиміляція прибульців і включення їх у владну еліту. Понтійські степи у Європі і нині часом сприймають як таємничий, величезний край, з якого приходять орди варварів, котрі не знають жалю, варварів, готових усе розтрощити та пограбувати на своєму шляху. Існує також думка, що давні мешканці України час від часу вигравали (траплялося) битви, але так і не виграли (ніколи!) жодної війни.

Добре, але звідки був змушений відступити цар царів Дарій І, навіть не програвши жодної битви? Правильно, з понтійський степів. Пригадаймо крихітний поліс, славну Ольвію, володіння якої не виходили за межі кількох сучасних районів Миколаївської області, а збройні сили не перевищували, у найкращому випадку, тисячі гоплітів. Його громадяни кинули виклик імперії Александра Македонського і... перемогли. Грандіозні стратегічні плани Александра Великого, володаря Греції, Персії, Єгипту та інших країв, ближніх і дальніх, були навічно поховані саме у скіфських, понтійських степах — разом із тридцятитисячною армією нової, великої і могутньої держави македонян. Сталося це тому, що заради перемоги демократії ольвійський демос зумів не лише об’єднати громадян, але і виступити у