Читати книгу - "Карта днів"

місяців, і востаннє це було перед тим, як мій тато і я поїхали до Уельсу, — тоді, коли я ще нічого не знав. З усіх сюрреалістичних моментів, котрі я пережив звідтоді, як мої друзі прийшли, щоб залишитися, ніщо не здавалося мені таким неймовірним, як проїхатися вздовж лінивого, схожого на петлю кварталу мого дідуся з тими самими людьми, на пошук яких він відправляв мене за кордон.

Як мало тут усе змінилося. Ось такий (а може, і той) самий охоронець махає нам крізь ворота, а його обличчя через сонцезахисний крем на ньому здається блідим, наче в примари. Ось будинки, а перед ними скрізь однаково завмерли гномики на подвір’ях, пластмасові фламінго та іржаві поштові скриньки у формі риби — просто палітра вицвілих пастелей. Ось такі ж самі різкі тіні-примари повільно крутять педалі своїх ортопедичних триколісних велосипедів між шафлборд-кортом[14] і громадським центром. Неначе це місце також застрягло в часовій петлі. Може, саме це і сподобалося тут моєму дідові.

— Однозначно, непримітне місце, — сказав Мілард. — Ніхто не подумав би, що тут живе відомий мисливець на порожняків, це однозначно.

— Я впевнена, це було навмисне так, — сказала Емма. — Ейб мав жити непримітно.

— Навіть якщо так, я очікував чогось більш грандіозного.

— А я думаю, це так мило, — сказала Олівія. — Маленькі будиночки йдуть уряд. Мені просто шкода, що так багато років ми все збиралися відвідати Ейба, а змогли зробити це лиш тоді, коли його вже немає тут, щоб привітати нас.

— Олівіє! — шикнула Бронвін.

Олівія глянула на Емму і спохмурніла.

— Зі мною все добре, — сказала Емма підкреслено байдуже. Але коли я зустрівся з нею поглядом у дзеркалі заднього огляду, вона швидко відвела очі вбік.

Я запитав себе, а чи не була реальною причиною, з якої вона захотіла приїхати сюди, спроба довести щось мені — що в неї з моїм дідом уже все, що старі рани вже не болять?

Потім я звернув за ріг, і ось нарешті він — непримітний, наче коробка з-під взуття, будинок у самісінькому кінці зарослого бур’яном сліпого провулка. У провулку Ранньої Пташки будинки були дещо занедбаними — більшість сусідів зазвичай літо проводили десь на півночі, — але Ейбів виглядав іще гірше: його газон пішов у насіння, а жовта облямівка уздовж лінії покрівлі почала лущитися та облазити. Коли з настанням осені сусіди Ейба повернуться, вони дізнаються, що він покинув їх назавжди.

— Ну, це тут, — сказав я, заїжджаючи в під’їзну алею. — Просто звичайний будинок.

— Як довго він тут жив? — спитала Бронвін.

Я збирався вже відповісти, але мене відволікло щось незвичне, що до цього моменту проходило повз мою увагу: увіткнута в траву табличка «ПРОДАЄТЬСЯ». Я вийшов, пройшовся двором, витягнув оту табличку із землі та й закинув її до стічної канави.

І ніхто мені про це не казав! Авжеж, не казали: я впав би в істерику, а мої батьки не хотіли мати з нею справи. Мої почуття були надто складною штукою.

Іззаду підійшла Емма:

— Ти в порядку?

— Я мав би спитати тебе про це, — відповів я.

— Я в порядку, — сказала вона. — Це ж просто дім. Правда?

— Правда, — відповів я. — Але чому мене так непокоїть, що мої батьки продають його?

Вона обняла мене зі спини:

— Ти не повинен виправдовуватись. Я все розумію.

— Дякую. І я цілком зрозумію, якщо колись ти захочеш від мене піти. Тільки скажи.

— Зі мною все буде добре, — сказала вона. А потім додала тихіше: — Але дякую.

Раптом позад нас почалась якась метушня, і ми повернулися та побачили Бронвін і Олівію, котрі стояли біля багажника машини.

— У багажнику хтось є! — закричала Бронвін.

Ми підбігли. Я почув, як хтось кричав приглушеним голосом. Я натис кнопку на брелоку для ключів, і багажник відчинився. Звідти вискочив Єнох.

— Єноху! — вигукнула Емма.

— Що, в біса, ти тут робиш? — спитав я.

— Ви реально думали, що я дам вам піти без мене? — Він закліпав від несподівано яскравого для нього сонячного світла. — Ви помиляєтесь!

— Твій розум… — сказав Мілард. — Інколи він просто не піддається логіці.

— Так, мій неперевершений розум багатьох заставав зненацька. — Єнох виліз на під’їзну алею, потім збентежено роззирнувся: — Стоп. Це не магазин одягу.

— Боже, він правда неперевершений, — прокоментував Мілард.

— Це будинок Ейба, — сказала Бронвін.

Єнохів рот відкрився.

— Що?! — Він здивовано глянув на Емму: — І чия це була ідея?

— Моя, — відповів я, сподіваючись закінчити незручну розмову, перш ніж вона почнеться.

— Ми тут, щоб віддати Ейбові належну шану, — сказала Бронвін.

— Ну, як скажете, — погодився Єнох.

Я не брав ключа від будинку, але це не мало значення. У городі був запасний, захований під мушлею, і тільки дідусь Портман та я знали про нього. І щось приємне було в тому, щоб віднайти його саме там, де він мав бути. За якусь мить я відімкнув вхідні двері, і ми зайшли усередину.

Кондиціонер, імовірно, було вимкнуто більшу частину літа, і повітря в будинку було гарячим та спертим. Але гіршим за задушливий жар був стан самого житла. Одяг і папери було звалено в неоднакові купи на підлозі, різноманітне хатнє начиння лежало безладно розкидане на кухонних столиках, а з піраміди сміттєвих мішків, звалених у кутку, висипалося сміття. Мій батько та моя тітка так і не закінчили сортувати речі дідуся Портмана. Тато остаточно відмовився від цього задуму (і від будинку, здається, теж), коли ми поїхали до Уельсу. Він увіткнув у землю перед будинком табличку «ПРОДАЄТЬСЯ», сподіваючись, що хтось інший зможе доробити цю роботу за нього. Усе навколо виглядало не як будинок шановного літнього чоловіка, а як склад Армії Спасіння[15] після обшуку. І мене залила хвиля сорому. Я мимоволі почав вибачатися перед друзями, намагаючись одночасно щось пояснити їм та навести хоч якийсь лад у домі, наче я міг приховати від них те, що вони все одно вже побачили.

— Чорт, — сказав Єнох, клацнувши язиком, коли роззирнувся навколо, — напевне, в останні свої дні він мав реальні фінансові проблеми.

— Ні… ніколи… ніколи так не було, — сказав я, затинаючись та вигрібаючи старі