Читати книгу - "Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем"

про мене і мої цінності? Дорогою ціною, але я зрозумів: якщо людина, з якою ви у стосунках, егоїстична і робить вам боляче, значить і ви чините так само, просто не усвідомлюєте цього.

Озираючись назад, я раптом побачив тривожні сигнали того, як мав проявитися характер тієї моєї дівчини. Сигнали, яких я не помічав або відкидав, коли зустрічався з нею. Оце вже була моя провина. Я пригадував минуле і розумів, що й сам не був для неї Найкращим Хлопцем Року. Чесно кажучи, часто я ставився до неї холодно і зверхньо. Бувало, я ставився до неї як до пустого місця, зривався, ображав її. Це теж моя провина.

Чи виправдовують мої помилки її помилки? Ні. Але я взяв на себе відповідальність ніколи більше не припускатися тих самих помилок, ніколи більше не ігнорувати тих самих сигналів, аби убезпечити себе від страждань через ті самі наслідки. Я взяв на себе відповідальність намагатися робити так, щоб у майбутньому мої стосунки з жінками складалися краще. І з радістю повідомляю вам, що мені це вдалося. Дівчата більше ніколи не зраджували мене. Більше ніхто не гатив мені в живіт 253 рази. Я взяв на себе відповідальність за власні помилки й виправив їх. Я взяв на себе відповідальність за свою роль у тих нездорових стосунках і покращив її в стосунках наступних.

І знаєте що? Той розрив із колишньою дівчиною став для мене одним із найболючіших досвідів у житті, але разом із тим одним із найважливіших і найвпливовіших. Я завдячую йому серйозним особистісним зростанням. Я більше навчився від цієї однієї поразки, ніж від десятків перемог, разом узятих.

Усі ми з радістю беремо на себе відповідальність за успіх і щастя. Дідько, та ми часто готові вигризати зубами відповідальність за успіх і щастя! Але відповідальність за наші проблеми значно важливіша, бо вона вчить. І наше життя стає кращим. Просто звинувачувати інших — тільки завдавати болю самому собі.

Як реагувати на трагедію

Але що робити, коли трапляється щось справді жахливе? Багато хто може взяти на себе відповідальність за проблеми на роботі або за, скажімо, втикання в телевізор у той час, коли треба гратися з дітьми чи робити щось корисне. Але коли трапляються жахливі трагедії, люди зривають стоп-кран у потязі відповідальності, і коли він зупиняється, просто дають драпака. Деякі речі занадто болючі, аби погодитися впустити їх у своє життя.

Проте поміркуйте: хай би якою жахливою була подія, головна правда лишається незмінною. Наприклад, якщо вас пограбували, ви, звичайно, в цьому не винні. Ніхто ніколи свідомо не погодився б на те, щоб його пограбували. Але так само, як і з немовлям на вашому порозі, ви негайно постаєте перед відповідальністю за ситуацію життя-чи-смерть. Чи будете ви кидатися на злодія? Чи впадете у паніку? Чи викличете поліцію? Чи постараєтеся про все забути і вдавати, ніби нічого й не було? Це все вибори й реакції, за які ви несете відповідальність: вдаватися до них чи ні. Ви не обирали пограбування, але ваша відповідальність — організувати емоційні та психологічні (а також правові) наслідки цього досвіду.

2008 року «Талібан» установив контроль над долиною Сват, віддаленим регіоном північно-східного Пакистану. Він швидко запровадив власні мусульманські екстремістські правила. Телебачення заборонено. Фільми заборонені. Заборонено жінкам виходити з дому без супроводу чоловіків. Заборонено дівчатам ходити до школи.

2009 року одинадцятирічна дівчинка Малала Юсуфзай[1] почала відкрито висловлювати протест проти заборони вчитися. Вона продовжувала ходити до школи, ризикуючи своїм життям і життям свого батька. Крім того, їздила на конференції в сусідні міста. Малала написала в інтернеті: «Як “Талібан” сміє забирати в мене право на навчання?».

2012 року Малалі було чотирнадцять. Їй вистрелили в обличчя, коли вона їхала в автобусі зі школи. Солдат-таліб із рушницею зайшов в автобус і запитав: «Хто тут Малала? Скажіть, або я тут усіх перестріляю». Малала сказала, хто вона (надзвичайно сміливий вчинок), і чоловік вистрелив їй у голову на очах у всіх пасажирів.

Малала впала в кому і була за крок від смерті. «Талібан» публічно заявив, що якщо вона виживе, солдати вб’ють її і її батька.

Але Малала жива. Вона досі виступає проти насильства і пригнічення жінок у мусульманських країнах. Її книжки продаються величезними накладами. 2014 року Малала отримала за свою діяльність Нобелівську премію миру. Здавалося, той постріл в обличчя тільки додав їй сміливості, крім того, її почуло ще більше людей. Малалі легше було лягти і сказати: «Нічого не можу зробити». Або: «У мене немає вибору». Це теж був би її вибір, хай як іронічно це звучить. Але вона обрала боротися.

Кілька років тому в себе у блозі я записав кілька ідей, які викладаю в цьому розділі. Один чоловік залишив коментар. Він сказав, що я пишу про поверхові та штучні речі й поняття не маю про життєві проблеми й людську відповідальність. Сказав, що його син нещодавно загинув в автокатастрофі. Звинуватив мене в тому, що я не знаю, що таке справжній біль. І сказав, що я просто придурок, коли припускаю, що він сам відповідальний за власний біль від втрати сина.

Очевидно, той чоловік відчував значно сильніший біль, ніж переживає більшість людей. Він не обирав смерті власного сина, і ця смерть сталася не з його вини. Відповідальність за те, щоб упоратися із цією втратою, було покладено на нього, хоча, само собою, він того зовсім не хотів. Але, попри все, цей чоловік був сам відповідальний за власні емоції, переконання і дії. Це був його вибір — як реагувати на смерть сина. Біль, сильніший чи слабший, — це те, чого нам не уникнути, але ми самі обираємо, що він для нас означатиме. Навіть заявляючи, що він не має вибору, лише хоче повернути сина, той чоловік робив вибір: як використати свій біль.

Звичайно, нічого цього я йому тоді не сказав. Я був надто наляканий і думав: так, мабуть, я все це просто придумав і сам не знаю, про що, в біса, насправді говорю. Це небезпека, яка завжди чигає на мене в роботі. Проблема, яку я обрав. Проблема, за яку несу відповідальність.

Спочатку я почувався жахливо. А потім почав сердитися. Його заперечення ніяк не стосуються того, що я насправді сказав, — так я себе переконував. Чорт забирай, та навіть якщо я не втрачав дитини, це не значить, що я ніколи не переживав жахливого болю.

Але потім я застосував власну ж пораду. Я обрав свою