Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

що говорив Козенко виключно до Приходи...

Прихода стояв і слухав, як звичайно, мудро піднявши голову із своїм прямим, гарним носом. Він мусів би щось сказати на захист Шеремети. Так. Він, помовчавши, каже:

— Ти говорив гарно... Я думаю, що Шеремета не все так думає, що ти йому приписуєш... Але думання Шеремети є конкретне. Він думає про те, що треба зараз робити. Як це, то це. А завтра інше, то інше... Я так розумію Шеремету. Не думаю також, щоб він був вже аж такий шароварний українець. Ми самі недавно говорили, я тут скажу при ньому, що Шеремета цікавий, освічений і талановитий хлопець...

— Я цього не казав! — нагло перебив Козенко Приходу...

— Як же не казав? Це було всього тоді, після того, як ми були на фільмі “Руїна Трої”...

— Це не я, а ти казав... Шеремета, на мою думку, дуже плиткий... — він запнувся, але йому, зовсім роздратованому, хотілося по можливості гостріше торкнути Шеремету. Хотів сказати міщух, але похопився і сказав: — селюх з куркульсько-просвітянським поглядом на справи.

— Ти дуже помиляєшся, — почав був знов Прихода, але Козенко знов його перебив:

— Ні! Не помиляюсь. Так є!..

І нагло проговорив Шеремета:

— Чекай, Анатолю! Тут Козенко має рацію! Він є ображений... — Потім Шеремета повертається до Козенка і каже: — Слухай! Дуже шкодую, що я так тебе образив. Вибач! А тепер я йду... До побачення! — Він швидко подав руку Козенкові, але той був зонах, всім заскочений. Він сподівався зовсім чогось іншого. Тут доходило до биття, до морди, а не до перепрошувань. Вагавсь хвилинку, чи подати руку, але все-таки подав. Шеремета міцно її стиснув, потім подав також руку Приході і, повернувшись, швидко пішов у темряву. Прихода і Козенко залишились стояти біля колодязя. Шеремета пішов назад. Деякий час чути було його чітке вибивання кроків по каменю. Деякий час видно було його постать, але вона все більше і більше розпливалася у вечірньому мороці і тільки, коли він проходив біля ліхтарів, вона на хвильку ще виринала, щоб нарешті зникнути.

Було вже пізно, але Шеремета не пішов додому. Невідомо, чому він не пішов. Хотів пройтись, відійти, прохолонути. Мова Козенка і все інше глибоко його схвилювало. На вулиці вже мало людей, але всі ресторанчики, всі кав’яреньки, всі місця, де збираються люди, ще ясно освітлені і напхані людьми. Десь тих людей стільки береться! І не бояться вони дощу і не хочуть спати. На парканах і мурах знов появились ті самі барвисті плякати. Ще більше, ціла повінь. Особливо багато їх з числом двадцять два... На кожній плямці, на кожному шматочку вільного місця. Пройшовши трохи, Шеремета зустрів Гнатюка. Він йшов не сам. З ним у віддалі кількох кроків ззаду і спереду йшли Білоус, Москалюк, Гриб, Біленко...

— Ти що тут? — нагло спитав Шеремету Гнатюк. — Ходи з нами...

Шеремета не хотів йти з ними. Але не міг відмовитись. По хвильці тут також появився Шпачук.

— Василю! Ходи зо мною! — сказав він.

— Куди? — перепитав Василь не без вагання.

— Побачиш!

І вони відділилися від гурту та швидко зникли у напрямку інтимного театру. По дорозі Шпачук каже:

— Отут недалеко виборча канцелярія Хієни. Це дуже злюча штучка. Ти бачиш перед інтимним театром карикатуру. Жид грає на скрипку, а козак перед ним танцює. Ну, от... Та карикатура намальована на блясі. На ніч її ховають. Ми мусимо її викрасти...

— Але як? -— запитав Василь, почуваючи деяку безпорадність.

Вони швидко входили на подвір’я невеличкого будинку побіч інтимного театру, у одному вікні котрого ясно світилося.

— Це їхня канцелярія, — сказав Шпачук.

— Тут у сінях мусить стояти та карикатура. Я знаю добре тут виходи. Сьогодні я виніс від них кілька пудів літератури... Маю завалену всю хату... Ходім!..

Василь вже не перечить. Ця пригода навіть починає його цікавити. Це щось з Тома Сойєра. Вони швидко вриваються до сіней. Там справді стоїть не одна, а дві бляшані вивіски. Обидві лицем до стіни. Хлопці миттю хапають вивіски і хода. Вибігли на двір і повернули до потоку. Деякий час бігли поночі, не могли розібрати, що то за вивіски, добігли до потоку. Тут стоїть стовп з електричною жарівкою, що освітлює кладку через потік. Подивились на свою здобич... Розчарування. Та і друга — це звичайні вивіски для крамниці дитячих забавок і ковбасні Гофмана. Цікаво, чому вони там стояли? Немає часу над цим розважати. Шпачук лається, кидає вивіску, Шеремета робить те саме і обидва вертаються на Широку. Коли проходили біля виборчої канцелярії Хієни, бачили, що світло в кімнаті було згашене, а двері замкнені. Невдоволені попрощалися і кожний пішов своєю дорогою.

ЗАГАЛЬНИЙ ЗШИТОК

Василь прийшов додому. Скоро одинадцята година. Господиня вийшла йому відчиняти. Вона ще не спить, на носі окуляри, в руках панчоха.

— І хто так пізно ходить... Ось Женя сидить вдома, — бурчить вона. Євген її улюбленець, і вона, як тільки може, охоче приводить його, як приклад невинної порядности. Це Євгена злостить. Він справді вдома, але зовсім не тому, що йому це хочеться, а тому, що не може нікуди піти. Він навіть гнівається на Василя, що той не каже, куди йде.

Василь приходить. Червоний, піднесений, трошки нерівний в настрою. Євген вже, дяка Богові, лежить і вдав, що спить. Лямпа ще світиться. На столі холодна вечера для Василя, купа розкиданих підручників і між ними Василів загальний зшиток.

Василь поволі вечеряє, в думці перебирає враження минулого дня, вишукує Настині вірші, довго їх перечитує, вдивляється в характер її письма. Думає, що має їй сказати. Що значать ті вірші? Нащо якраз йому їх дала? Що значать слова, щоб не думав нічого забобонного? У ньому бушують здогади за і проти. Невже, невже?.. Не може то ніяк бути... Ніяк, ніяк, ніколи в світі... Вона хотіла тільки показати йому ті вірші, дала йому для критики. А тоді для кого вони були призначені? Довго сидів і довго думав. Вечір. Євген, здається, справді заснув. Тиша велика кругом. Світло горить рівно і спокійно. Витворюється якийсь настрій. Василь бере шматок паперу, бере олівця.

Я не поет... Я пісню кликав.

Бо мав слова, які пекли.

Натхненні, тверді і великі,

Вони дволикі і столикі

Пустив у світ... В порожній, дикий...

Я полюбив! Натхненно й бурно,