Читати книгу - "Вибрані твори. Том II"

жестом наміряється йти за нею, коли входить Фтататіта й зупиняє його).

Потіній. Дай мені вийти з цього ненависного місця.

Фтататіта. Що тебе сердить?

Потіній. Хай буде над нею прокляття всіх єгипетських богів! Вона продала свою країну цьому римлянові, щоб потім викупити її для себе своїми поцілунками.

Фтататіта. Дурню, хіба вона не сказала тобі, що вона сама хоче, щоб Цезар поїхав?

Потіній. Ти підслухувала?

Фтататіта. Я лише подбала про те, щоб яка-небудь порядна жінка була поряд, поки ти був з нею.

Потіній. Присягаюся богами...

Фтататіта. Досить твоїх богів. Тут всемогутні боги Цезаря. Даремно тобі приходити до Клеопатри: ти лише єгиптянин. Вона не слухатиме своїх одноплеменців; вона поводиться з усіма нами, як з дітьми.

Потіній. Хай загине вона за це!

Фтататіта (злісно). Хай усохне тобі язик за це побажання! Іди! Пошли по Люція Септімія, убивцю Помпея. Він — римлянин; може, вона послухає його. Іди геть!

Потіній (похмуро). Я знаю, до кого я повинен тепер іти.

Фтататіта (підозріло). До кого ж це?

Потіній. До ще більшого римлянина, ніж Люцій. І запам’ятай це, добродійко. До приходу Цезаря ти гадала, що швидко Єгиптом будеш правити ти й твоя банда від імени Клеопатри; я повстав проти цього...

Фтататіта (перебиває його й говорить крикливо). Так, щоб ним управляв ти й твоя банда від імени Птоломея!

Потіній. Ліпше я або навіть ти, аніж жінка з римським серцем, якою стала тепер Клеопатра. Доки я живий, вона ніколи правити не буде. А тому поводься згідно з цим. (Він виходить).

Тим часом надходить час обіду. Стіл накритий на дахові палацу, куди тепер і вилізає Руфі й, якого веде урочистого вигляду палацовий служник із жезлом у руці; за ним іде р а б, який несе стілець з інкрустаціями. Після безконечних сходів входять, нарешті, під масивну колонаду на дахові. Легенькі завіски зап’яті між колонами з північного й східного боку, щоб пом’якшити проміння сонця під час заходу. Служник веде Руфія до одного з цих затінених приміщень. Між колонами висить шнурок розсувати завіси.

Служник (уклоняючись). Римський командир ждатиме Цезаря тут.

Раб ставить стілець біля найпівденнішої колони й прослизає крізь завіси.

Руфій (сідає, трохи задихавшись). Фу! Що це був за підйом! Як саме високо ми піднялися?

Служник. Ми на дахові палацу, о, улюбленцю Перемоги!

Руфій. Чудово! Улюбленцеві Перемоги не треба більше дертися по сходах.

З протилежного боку входить другий служник, що йде задкуючи (спиною до присутніх).

2-й служник. Цезар наближається.

Увіходить Цезар, свіжий після ванни, одягнутий у нову туніку із пурпурового шовку; вигляд у нього святковий, і він сяє; слідом за ним ідуть двоє рабі в, що несуть легеньку канапу, яка більше скидається на чудовий малюнок лавку. Вони ставлять її коло одної з двох найпівнічніших завішених колон. Зробивши це, вони вони вислизають крізь завіси, і обидва служники з офіційними поклонами виходять услід за ними. Руфій встає, щоб зустріти Цезаря.

Цезар (ідучи до нього). Як, Руфію! (Оглядає його убрання захоплено і здивовано). Нова перев’язь! Новий золотий темляк біля меча! І ти обстриг собі волосся! А бороди ні? Не може бути! (Він нюхає в Руфія бороду). Так, напахчена, присягаюся Юпітером Олімпійським!

Руфій (буркотливо). Так. Хіба це заради себе?

Цезар (любовно). Ні, мій сину Руфію, це — щоб зробити мені радість, щоб відзнаменувати день мого народження.

Руфій (зневажливо). День твого народження! У тебе завжди день народження, коли треба підлеститися до гарненької дівчини або здобути прихильність посла. Їх було сім протягом десятьох місяців минулого року.

Цезар (покаянно). Це правда, Руфію. Я ніколи не відучу себе від цих дрібних обдурювань.

Руфій. Хто обідатиме з нами, крім Клеопатри?

Цезар. Аполлодорій Сицилієць.

Руфій. Оцей ферт!

Цезар. Як! Цей ферт — втішний пес, розповідає історії, співає пісень і позбавляє нас турботи лестити цариці. Що їй до таких старих політиканів і вигодуваних табором ведмедів, як ми з тобою? Ні, Аполлодорій — хороша компанія, Руфію, хороша компанія.

Руфій. Правда, він уміє трохи плавати й трохи фехтувати... Він міг би бути й гіршим. От якби ще вмів тримати язика на прив’язі!..

Цезар. Хай боги милують, щоб він не навчився цього! Ах, це військове життя! Це нудне, грубе, активне життя! Це й є найгірше в нас, у римлян: ми лише трудяги й чорнороби — рій бджіл, обернених у людей. Дайте мені хорошого співбесідника, людину з дотепом і уявою достатньою, щоб жити, не роблячи постійно чого-небудь!

Руфій. Еге! Приємно збавляли б ви час по обіді! Чи помітив ти, що я прийшов дочасно?

Цезар. Ага! Я так і думав, що це щось значить. У чому річ?

Руфій. А можуть нас тут підслухати?

Цезар. Ми лишилися віч-на-віч, а це заохочує до підслухування. Я можу це поправити. (Він двічі плеще в долоні. Завіси розсуваються і відкривають висячий сад з поставленим посеред нього обіднім столом, де накрито для чотирьох осіб: по одній має сидіти на кожному з його кінців і двоє — поруч. Найближчий до Цезаря і Руфія бік завалений золотими чарами й чашами. Величний мажордом доглядає за всім персоналом рабів, що готують на стіл. Колонада тягнеться навколо саду по обидва боки його до найдальшого кінця, де вона утворює прохід, подібний до воріт, через які видно небо над західним краєм даху; посередині проходу стоїть статуя Ра, ростом з людину; бог сидить на величезному постаменті; він з головою яструба, і з короною у вигляді гаспида, і з диском. Один-єдиний білий камінь, що лежить у нього коло ніг, є його жертовником). Тепер усякий може нас бачити і нікому не спаде на думку нас підслухувати. (Він сідає на лаву, залишену двома рабами).

Руфій (сідаючи на свого стільця). Потіній хоче поговорити з тобою. Я раджу тобі побачитися з ним. Тут відбувається якась змова серед жінок.

Цезар. Хто такий Потіній?

Руфій. А той чолов’яга з волоссям, схожим на хутро білки, — наставник маленького царя, якого ти тримав у полоні.

Цезар (з досадою). Хіба він не втік?

Руфій. Ні.

Цезар (встає з владним виглядом). Чому ні? Ти стеріг цього чоловіка замість стежити за ворогом. Хіба я не казав тобі: завжди давати бранцеві змогу втекти, коли не дано окремого наказу, що це забороняє! Хіба й без нього мало ротів, які треба годувати?

Руфій. Так, а якби в тебе було хоч трошки здорового глузду, щоб дозволити мені перерізати йому горлянку,— ти б цим заощадив його пайку. Але хай там як, а