Читати книгу - "Ініціація"

розкрити: атакую першою:

— Василю Івановичу… Прийшла сказати: два дні. За два дні завершу роботу. Одну копію на флешці віддам Уляні, другу — вам про всяк випадок. Хай буде і у вас.

Старий усміхається наївно:

— Дякую.

— Нема за що.

Справу зроблено? Можна йти геть? Дивлюся на діда, всідаюся на лаву.

— Спитати хотіла…

— Прошу.

— Ви самі вірите, що все те можливо: єдиний світ, єдине людство, відсутність держав, націй, релігій, нова мета існування і таке інше?

— Так буде, мила дівчино. Скоріше, ніж ви собі уявляєте, шляхом тяжкого переосмислення, але буде.

— Не буде! Ніколи не буде, — не втримуюся.

— Чому? — Дід не ображається. Дивиться на мене допитливо. Певно, давно з людьми не говорив. Що ж, у такому разі йому пощастило, бо сьогодні я щедра, як матінка-земля, я сьогодні добра і жертовна, тож підтримаю розмову.

Беруся обережно втовкмачувати дідові:

— Розумієте… Нові ідеї не здатні замінити релігії, бо будь-яка з релігій обіцяє людині продовження існування після смерті. Вічне життя. Люди вірять, а віра… Як же без неї?

— Народиться нова віра.

— Нова релігія? Тоді все те — профанація.

— Не релігія — віра.

— У чому різниця?

— У злитті суб’єкта і об’єкта віри.

— На людину молитимемося?

— Повіримо в людину. Бо поки люди бояться вірити в себе, не наважуються мислити самостійно. Вони шукають допомоги, виправдання, опіки вигаданих вищих сил. Це ж так зручно: пояснювати свої вчинки чи бездіяльність волею Божою чи втручанням темних сил.

Я так дивуюся, що замовкаю, хоч на язиці ще з десяток аргументів проти дідової революції. Він користується моєю розгубленістю, продовжує слабким старечим голосом, та впевненим тоном про те, що наш світ давно розгублений. Бо давно розуміє абсолютну безперспективність життя за законами тваринного світу. Люди переросли ті закони. Час створювати власні. Це бентежить і лякає, змушує держави укріплювати свої кордони-закони-правила, розв’язувати нові війни, та скоро все те втратить сенс. Виникнуть держави нового типу. Вони не будуть прив’язані до старих основ, до народності, території, створюватимуться в інформаційному просторі, об’єднуватимуть людей різних вірувань і національностей, із різних континентів. Уже сьогодні є криптовалюта, краудфандинг і краудфармінг, і то лише початок. Держави нового типу, позбавлені кордонів і певних територій, стануть початком створення єдиної людської спільності як основи цивілізації. Вони не будуть ілюзорними, винятково віртуальними, далекими від реальності, ні — встановлюватимуть нові правила і закони. І щоб устигнути на той потяг, щоб логічно адаптуватися до карколомних змін, людині потрібно лиш одне…

— Що?.. — питаю, не чуючи власного голосу, ніби нема в мене голосу. Бо така я є, неадаптована.

— Ідентифікувати себе, — каже дід. — А це, мила дівчино, надскладне завдання.

— Невже?

— Звичайно. Людині вкрай важко ідентифікувати себе. Будь-яка ініціація втратила сенс, перестала бути фундаментом.

— Знаєте, я заплуталася, — признаюся. — Простіше можна?

— Можна, — погоджується дід, питає: — От ви… Скажіть, мила дівчино, хто ви?

— Я? Мила дівчина, — кепкую.

— Якщо формально, ви — жінка, і ви, певно, думаєте, що то фундамент, твердий ґрунт, на якому можна будувати власне життя, бо цього вже у вас не відібрати. Але ж стать можна змінити. Чи не так?

— Теоретично, бо мене такі зміни не цікавлять.

— Може, українка?

— Звичайно.

— Патріотка?

— Певно.

— І громадянка.

— Жартуєте? У мене є паспорт.

— Християнка?

— Так, хрещена. Батьки похрестили.

— Космополітка?

— Однозначно!

— Інтелектуалка?

— Без питань! — запевняю. Хоча хто такий Троцький — не знаю. Але загуглю.

— Хто ви ще?

— Треба ще?

— Як забажаєте. Ви ж хочете ідентифікувати себе.

— Добре, я… — метушуся подумки, раптом заспокоююся, знаходжу зерно. — Я кохана!

— Усе?

— Так! Усе! І що далі?

— А далі самі визначте, але відверто, як на сповіді. Можете навіть не говорити мені. Собі скажіть…

— Що?

— Якому з перелічених понять: жінка, українка, патріотка, громадянка, християнка, космополітка, інтелектуалка, кохана, — ви відповідаєте не формально, а по суті на всі сто відсотків? Хто ви є? І чи не забули ви включити у ваш перелік головне поняття.

Дивлюся на діда приголомшено, та згадую чомусь слова дивакуватої художниці Діни: «Після того як ти вб’єш у собі людину, ти вб’єш іще багато людей…»

— А треба відповідати поняттю на всі сто?

— В ідеалі.

— Я людина! — відповідаю зухвало. — На сто відсотків.

— Упевнені?

— Ви знущаєтеся?

— Анітрохи. У цьому ж і є головна проблема. Сформулювати для себе: як це — бути людиною.

— Простіше простого! Я особистість. Так, я складна, неоднозначна, бо непересічна, і то плюс! Величезний якісний плюс! Інколи мені важко приймати правильні рішення! Іноді роблю те, чого не хочу. Іноді взагалі не розумію, як слід вчинити. Тобто брешу! Майже завжди знаю, як слід вчинити, та не роблю цього. А от чому — надто складно пояснити. Багато мотивів, нашарувань, емоцій, думок.

— То простіше простого, — відказує дід. — Ви розгублена, бо так і не усвідомили, хто ви є. А якщо ви не розумієте, хто ви, то чому наполягаєте, що ви людина на всі сто?

Реформаторський підводиться першим, ніби все сказав, додати нема чого. Сама в собі копирсайся, мила дівчино.

Дзуськи! Жодних думок, тільки одна: кохана. Я кохана! Лупитиму текст, як насіння на швидкість лузатиму: не зупинятимуся, покінчу вже з благодійністю, щоб потонути в обіймах людини, яку ідентифікувала одним словом, щойно побачивши. І те слово не Блек (чорний), ні. Те слово: мій.

Ніч просить: спочинь, поспи. Як? Маю добити «єдине людство» до тім’ячка. Друкую вже відчайдушно, а дід, певно, теж не спить, бо заважає своїми питаннями безбожно і підло. Дивиться мені в очі: «Хто ви, мила дівчино?»

Хто я? Не жену діда. Хочу прошепотіти йому своє ім’я. Те ім’я, яке від народження дали мама з татом, та раптом розумію — воно не моє, нав’язане, бо мене не спитали: чи згідна бути Іванкою, Вітою, Мішель чи Поліною? Просто дали, як тавро на лоба поставили.

— Так само, як Нінел, — шепочу.

Розповісти б дідові про Нінел. Вона з’явилася на світ в один рік зі мною, у 1986-му. У старовинному будинку біля знесеного Євбазу. У нас із Нінел було багато спільного: одна на двох площадка у під’їзді, на яку виходили двері квартири і її батьків, і моїх. Одна спільна стіна, по один бік якої стояло ліжечко Нінел, а по інший — моє, і коли ми трохи підросли, то вночі стукали одна одній у нашу спільну стіну, і то була страшна таємниця. Наші батьки товаришували по-сусідському щиро, тому і ми з Нінел здружилися, і раз, коли гостювали (чи то ми в них, чи то вони в нас), я дізналася, чому сусіди назвали