Читати книгу - "Герої (не)війни"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Там буквально 900 метрів — і вони живуть. Точно так само, як ми живемо тут, — це вже розповідає один із розвідників, який чергує на крайньому українському блокпосту. Знімати їх — чи то на камеру, чи на фотоапарат — не можна. Але так поспілкуватися з журналістами вони раді — хоч якесь різноманіття за день.
— У бінокль добре видно бліндажі, а вночі в тепловізор видно, як вони опалюють землянки. Гріються, — розвідник смачно плює собі під ноги. Але не зі злості, а швидше так, для продовження розповіді.
Обстановка на блокпосту аскетична: земля, ящики з-під БК, автомати та гільзи. Останнього добра тут — хоч греблю гати: уся земля, що під ногами, всіяна. На цьому блокпосту бійці лише кілька тижнів, але по гільзах видно, що ці тижні видалися тут дуже гарячими.
— От цікаво, якщо б ви приїхали сюди вчора-позавчора, то можна було трохи побоятися, — посміхається «Хорунжий», який, привітавшись із бійцями, сідає на один із ящиків з-під БК. Покурити.
— А коли зазвичай відкривають вогонь? — запитую я, оглядаючи чийсь підписаний нерівними літерами на шлейці автомат. Саме по шлейках бійці й розрізняють зброю. «Дед», «Батя», «Сталкер», «Псих» — яких тільки позивних тут не прочитаєш.
— Вони стріляють коли хочуть, але основний вогонь — він як по графіку — іде після заходу або перед заходом сонця. Бувають нестандартні ситуації, але такі спостерігаються ближче до лінії фронту — у безпосередній близькості до нас. Тут вони використовують мобільні групи. Ось бачте, ярок, — «Хорунжий» вказує праворуч, де за земляними валами вгадується чималенький яр. — От вони туди виїжджають, відстрілюються і тікають назад. Або є бліндажики, у яких живе до відділення двійка-трійка, п’ятірка людей, в них є якась певна зброя. Вони всі виходять — на декілька точок — і паралельно починають працювати, щоб збити нас із пантелику, щоб ми не могли чітко зрозуміти, звідки основний вогонь ведеться. Тут можуть бути і звуки, і вибухи, що відвертають увагу.
Уважно вдивляюся у молоді, але вже втомлені очі ротного. Як з’ясовується у ході розмови, «Хорунжому» 24 роки. Закінчив Київський національний транспортний університет. Факультет інформатизації та телекомунікації. Ще був військовий інститут при КПІ. «Хорунжий» — офіцер, тому й командує ротою на передньому краї Красногорівки.
На війні він з перших місяців — перша хвиля мобілізації. Коли настав час демобілізуватися, залишився тут, підписав контракт.
— А що змусило контракт підписати?
«Хорунжий» на мить замислюється, опустивши голову. А потім, подивившись в очі, просто і без прикрас відповідає:
— Війна не закінчилася.
— Так вона ще, судячи з усього, довго не закінчиться. Що, будете тут весь час?
— Так, буду весь час. А куди тікати, від кого тікати? — Він іронічно посміхається. Видно, що чимало того, що тут діється, — від заборони стріляти у відповідь до відсутності будь-яких активних дій (рішення просунутися на кілометр уперед бійці ухвалили самостійно, щоб хоч якось відстежувати дії ворога) хлопцеві не подобається. Але попри це своє рішення — залишатися на передовій — він змінювати не збирається.
— А як родина поставилася до такого рішення? — Родом «Хорунжий» з Вінничини, з Шаргородського району. Родина у нього велика: батьки, два брати й сестра. Своєї сім’ї юнак іще не має.
— Мою думку поважають усі: брати, батьки, сестра, — коротко відповідає він.
— А як тут із моральним духом, з настроями? — запитую, бо знаю, що ці бійці 14-ї бригади на передовій уже півроку. Тут, в околицях Красногорівки—Мар’їнки. До того три місяці стояли в полях під Маріуполем. А 9 місяців на передовій не кожен здоровий організм витримає. Та ще й під щоденними обстрілами. А здорових тут не так уже й багато. Рекомендацію психологів — щодва-три місяці робити ротацію бійців з передової, щоб уникнути незворотних процесів у психіці, — у керівництві Збройних Сил ігнорують. Там, вочевидь, сповідують принцип: хто тягне, того й поганяють.
— Стараємося підтримувати. Сильніші подають слабшим приклад, примушують рівнятися на себе.
— Деморалізаційних настроїв немає?
— Є, звичайно. Завжди є, були і будуть. — На цих словах «Хорунжий» втомлено посміхається. Зважаючи на терміни перебування бійців на передовій, таких настроїв, вочевидь, тут чимало, — трактую його невеселу посмішку я. — Працюємо з цим. Тут щодня є ситуації такі, що стосуються особистих проблем людини. І якщо їх не вирішити або хоча б не спробувати вирішити, може бути біда. — Він на хвилинку замовкає, затягуючись, а потім різко підводиться.
— Ідемо, пошукаймо тих, хто вам про минулу ніч розповість.
Ми прямуємо від крайнього блокпоста назад, метрів на 50. Там заховалися нові землянки, де цілодобово чергують бійці. Їм тут непросто. Відтоді як бойовики зрозуміли, що українські захисники просунулися на кілометр уперед, вони не залишають спроб вибити їх звідси: щодня поливають мінами, гранатами, а часом і «градами». От і диверсійна група російських військових мала те саме завдання — прорідити лави бійців на передовій, ознайомитися з розташуванням їхніх окопів, бліндажів і перевірити кількість живої сили.
— Працюють злагоджено, вони тут як на роботі, — продовжуючи мої думки, розповідає про росіян на Донбасі «Хорунжий». — Їм треба дати достойну відсіч. Бо ми тільки тим і займаємося, що відбиваємо їхні конкретні атаки. Ми надто багато часу їм даємо — вони закріплюються, облаштовують свої позиції, точки вибирають вигідні. Бо в будь-кому випадку, доки триває конфлікт, це означає, що або йде підготовка в майбутньому до переходу до рішучих дій, або можлива підготовка.
— А ми хіба не готуємося, не укріплюємося? — Ліворуч від нас якраз кипить робота: бійці 14-ї риють нові землянки, куди найближчим часом переберуться зі старих позицій.
— Як не укріплюємося? Працюємо, усі працюють. Ви ж бачите — земля нарита. Жодний день, жодна ніч без роботи не проходить — ніяких вихідних, ніяких свят. Усі хлопці працюють.
За розмовою дістаємося землянки. Біля неї — втоптана земля та гірка дров. Неподалік — величезний пеньок і сокира на ньому. До того, як погрітися біля буржуйки, бійці розігріваються на вулиці, коли рубають дрова. А це вони мусять робити щодня.
— Агов, хто тут є серед живих? Виходьте, я до вас гостей привів! — «Хорунжий», прочинивши двері землянки, кричить кудись у темряву. За кілька хвилин із бліндажа виходить худий заспаний боєць. Змірює поглядом «гостей» і одразу ж запалює цигарку. Десь нізвідки під його ногами з’являються маленькі кошенята — не більше місяця на вигляд. Неподалік землянки помічаю відкриту консерву із залишками бичків у томаті. Манюні тягнуться одразу ж до їжі.
— Розкажіть, що було минулої ночі.
— А що розказувать? Стріляли як завжди — усім, що в них є. Навіть сильніше. З БПМ стріляли, із зеніток, міни, гранати падали. А потім нас по тривозі підняли. У час ночі. Усі повибігали, на позиції поставали, диверсійна група, получається, чоловік 12 було, підійшла дуже близько. Ми як старались, так і відбивались. Ну, получилось.
Це «получилось» він говорить наче зі здивуванням, ніби досі не вірить, що у них вдалося відкинути диверсійну групу ворога від своїх позицій.
— А навіщо вони по мирному населенню стріляли? Який сенс?
— Такий самий сенс,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Герої (не)війни», після закриття браузера.