Читати книгу - "Герої (не)війни"

добровольчий батальйон у Луганську. Після оформлення їх відправили в Щастя — для проходження підготовки, але дорогою автобус із беззбройними бійцями оточили місцеві й нападники. Юлдашев запропонував себе як заручника, щоб решту випустили, — подіяло. 28 квітня його посадили у підвал захопленого Луганського СБУ. Був у полоні 35 днів. Йому вдалося втекти, і вже на початку червня Темур — у Києві. «Основна мотивація терористів — тваринний жах перед «бандерівцями», мізки у них там промиті так, що зашкалює», — написав Юлдашев після звільнення. Пройшовши коротку реабілітацію, він знову пішов на війну — визволяти рідний Луганськ. Так «Тренер» опинився на Савур-могилі. Сьогодні не ХХ століття, колись стратегічна висота мала суто символічне значення, а ще була добрим спостережним пунктом, проте за неї розгорнулися більш ніж серйозні бої. Дев’ятнадцятого серпня війська РФ і найманці здійснили перший штурм — з використанням «градів». У бою 19 серпня загинув один із захисників — десантник 25-ї бригади Володимир Кандела, ще кількох було поранено. Їх устигли евакуювати наступного дня. 21 серпня на допомогу захисникам Савур-могили намагалися пробитися групи розвідників із 3-го полку спецназу та 2-го батальйону територіальної оборони «Горинь». Обидва загони потрапили в засідки в районі села Петровське неподалік Савур-могили й опинилися в полоні. Удруге на штурм висоти супротивник пішов 22 серпня. Знову вистояли. Темура Юлдашева було поранено — вибухом снаряду йому пошкодило обличчя. Довелося перев’язати голову, і Юлдашев нічого не бачив. 24-го серпня на висоту прорвалося авто полку спецпризначення. Савур-могила залишалася українською до 26 серпня. На висоті залишалося 20 бійців. Зважаючи на повне оточення, полковник Сумрак вирішив залишити висоту. Ворог боявся піти на штурм порожнього укріплення ще кілька днів. Частині воїнів вдалося вирватися.

Темур Юлдашев, імовірно, загинув у День незалежності України від кулі снайпера. У нього залишилася дружина і п’ятеро дітей. Нагороджений орденом «За мужність» і нагородою «Народний герой України».

Розділ 6. Російські сліди на Донбасі

  Загартування боєм та живі мішені

— Я пробирався на пост по цій дорозі, вів із собою бійця. Ми падали тричі, повзли на колінах, кулі свистіли над головою з їхньої сторони. Справа в тому, що на ніч ворожі групи виходять дуже часто, особливо як остання ніч була, коли впав густий туман. Прилади нічні погану видимість мають. Тому вони й підійшли до нас близько.

Сьогодні цією посадкою, де нещодавно повз «Хорунжий», ми йдемо без особливих пригод. Йдемо до нових постів 14-ї бригади, перенесених на початку весни на кілометр уперед.

— Раніше, — розповідає ротний — геть молодий невисокий брюнет із серйозними очима та чорною смужкою неголеності над верхньою губою, — бійці не бачили противника: відстань між блокпостами сягала двох кілометрів. Лише чули свист мін та гранат, запущених з того боку. Тепер вони наблизилися до ворога на 800 метрів, і у бінокль іноді видно тих, хто чергує за сотні метрів від них. Ворожий блокпост розташований прямо на дорозі, якою колись їздили в Донецьк.

— Останньої ночі вони підійшли дуже близько. За доповідями «крайніх», тобто наших розвідників, це було до 50—100 метрів, група 10—12 осіб, — це «Хорунжий» розповідає про раптовий напад ворога однієї ночі, коли на поле зійшов густий туман. Туман тут — один з найкращих союзників ворога. І найгірших — українських бійців. — Зенітка працювала, стріляли трасуючими кулями, їх було видно в темряві. Залітали дуже далеко, аж у житлові сектори міста. З БМП стріляли, ну, і з мінометів. Як ніколи далеко залітали снаряди, туди, де живуть люди. Я спілкувався з представниками військово-цивільної адміністрації, які працюють із людьми. Кажуть, десь дуже близько від осель падало. Бій тривав більше години у нас, на нашій зоні відповідальності, а по сусідах ще густіше давали, там трохи довше все тривало.

З «Хорунжим» спілкуємося на ходу, доки йдемо довгою вузькою полосою до крайніх позицій 14-ї бригади. Зупинятися тут не можна. Полоса — хоч і зона відповідальності українських бійців, але ворожі снайпери дістають і сюди. Стріляють з боку, з іншої полоси, яка за кілометр звідси. А іноді — навіть із житлових висоток Красногорівки. Місто хоч і під контролем української армії, сепаратистів та їхніх посібників там ловлять постійно. Щоправда, потім відпускають, бо ловлять не військові, а місцева міліція.

— А хто це так близько підібрався до вас тієї ночі — бойовики чи кадрові російські військові? Кажуть, вони останнім часом працюють на передовій?

— Кадрові, — коротко відповідає «Хорунжий».

— А по чому видно? — не вгамовуюсь я, намагаючись зрозуміти, яка різниця між «роботою» сепаратистів та російських солдатів.

— Перш за все — холоднокровність. Сепаратисти так не працюють. Вони переважно на дистанції люблять нас «діставати». Той же снайпер, я вам кажу, працює як по годиннику, працює через те, що у нього є своя позиція, безпечна для нього. Через те, що він десь недалеко, можливо, і живе. Тобто він вибрав собі дистанцію, одну позицію, і кожного ранку з неї працює. Він знає, що нам нічим його дістати.

Десь недалеко попереду чути роботу трактора. Коли підходимо ближче, з’ясовується, що це військові риють на полях нові окопи — протитанкові. Трохи згодом сюди закладуть і міни, щоб ворог у разі наступу цими полями не пройшов.

Трактор працює в зоні досяжності ворожих мін та навіть гранат. І час від часу, зізнається ротний, робочих обстрілюють, зупиняючи роботи на кілька годин, а то й днів. А без траншей та бліндажів тут робити нічого. Хто хоче жити, мусить глибоко закопуватися в землю. Це перше правило блокпостів та опорних пунктів, розташованих у полях.

— Коли ворог підходить близько, різниця в роботі дуже відчувається, — продовжує розповідь про «роботу» росіян «Хорунжий». — Різниця — у холоднокровності, розрахунку, той же самий відхід без паніки. От, наприклад, зав’язався бій, відходять із боєм, розбиваються на двійки-трійки, прикриття у них гарно налагоджене. Чітко працюють.

— А їм це для чого? У сенсі — росіянам? Це ж не комп’ютерна гра — тут і голову покласти можна, — ди­вуюсь я.

— Це може бути тренування їхнього особового складу, закалка боєм: необстріляні люди на ротацію прийшли, потім — розвідка боєм, — спокійно відповідає «Хорунжий». — Коли викликають вогонь на себе, вони викривають вогневі точки наші. Плюс для будь-якого розвідника чи диверсанта привід пишатися собою — це трофеї, які він захопить із собою. Або знешкодить противника, тобто принесе жертви з нашої сторони, вб’є когось, притягне когось живого чи візьме нашу зброю. Але їхня робота — це і для нас школа.

— Що значить школа? Ми вчимося чогось у них? Чого саме?

— Ведення вогню — кількома вогневими точками. Відкривати вогонь з точки, яку візуально противник не побачить, а працювати з більш вигідних позицій. Ось цього ми вчимося. Це, звичайно, не було секретом і раніше. Це звичайна військова тактика, але коли воно десь записано чи хтось розказує — це одне. А коли ти бачиш це на практиці, так би мовити, в застосуванні, це зовсім інше. Так само вони в нас переймають багато чого.

Що саме росіяни, які, як з’ясувалося, приїжджають на Донбас, як на полігон, переймають в українських військових, я запитати не встигаю. Ми завершуємо свій шлях — підходимо туди, куди нас вів ротний. Попереду вже видно нові позиції бійців. Земля ще свіжа — бліндажі військові 14-ї бригади рили кілька днів