Читати книгу - "Осінній сезон смертей"

2007. Це навіть не «Бригада», а чортзна-що. Без бантика.

– Тобі чого треба? – не говорить – виціджує слова.

– З Ольгою хочу побалакати.

– А вона не хоче! Задовбали її всі! Вона пережила струс і не хоче говорити про це взагалі. Ніколи! – І додав без паузи чи переходу: – Ще раз побачу – морду натовчу і яйця вирву. Утяв?

Двері з грюкотом зачинилися.

4

Сходи вели вниз, і я опинився в довгому темному коридорі.

Попереду блимали синюваті вогники, освітлюючи шлях у похмуру зимну глибину підвалу. Я стояв на краєчку останньої сходинки досить довго, аж поки відчув брак повітря й почав задихатися. А з чорноти підвалу віяло холодом і свіжістю. Тому я змусив себе повільно рушити вперед. Дихати і справді стало легше. Ступивши кілька десятків кроків, я озирнувся. За спиною все затягала густа темрява. Вогники, повз які я проходив, одразу ж гаснули. Я спробував був повернутися назад – вогники не загоралися. Дихати в непроглядній темряві стало важче, і мені нічого не лишилося, як іти назустріч світлу і свіжому повітрю.

Я йшов довго, а коридорові не було кінця. Несподівано напівморок попереду набув обрисів невиразної людської фігури, і тепер до мене наближалася постать у білому балахоні. Я не встиг навіть злякатися, як істота опинилася поряд. Мені довелося посунутися. Вона пропливла повз мене, і я з подивом помітив свічку, що її привид тримав у руках. Мені здалося, що вогник свічки висвітив жіночі обриси під білим каптуром. Істота зникла, а я не зміг зрушити з місця – попереду виникла ще одна. Балахон, свічка, жіночий овал обличчя. Вона теж пройшла повз мене і розчинилася в задушливому мороку. Одначе потім з’явилася третя істота, а за якийсь час – четверта. Я вже почав звикати до них. Моя персона не викликáла в них ніяких емоцій. Мені вже стало цікаво. Поява п’ятої істоти навіть потішила. Але враз вона посунула просто на мене. Повіяло холодом. Я відчув, що не можу кричати – тільки ворушу губами, як риба на морському березі. Та істота гнала мене в задуху й морок – я кинувся туди на ватяних ногах… Світло, сліпуче світло…

– Чого репетуєш?

Я розплющив очі й затрусив головою, намагаючись отямитися після химерного видива.

– Третя ночі! Охрінів!

Юлька сиділа на ліжку, спрямувавши на мене світло настільної лампи.

– А що?

– Кричиш, наче тебе ріжуть, от що! Нерви лікуй! Обливатися холодною водою треба, як лягаєш спати. Сон міцніший буде!

З прочиненої кватирки тягло жовтневою студінню. Юлька пропагувала здоровий спосіб життя і щоразу, коли звалювалася на мою голову, відчиняла кватирку навстіж. Ніякий холод і вогкість її не зупиняли.

Я виліз із-під укривала, натяг спортивний костюм і повернувся на своє місце – на матрац коло стінки, на якому я коротаю ночі, коли приїздить Юлька.

– Мерзляк! – вигукнула Юлька й вимкнула світло.

Заснув я не відразу. Жіночі привиди в темному коридорі – це щось нове. Мені й раніше снилися кошмари, але щоб такий чудернацький… Чортів маніяк! Це все через оту дурнувату справу. Чому четверо привидів пройшло, а п’ятий накинувся? А може, не накинувся? Чи…

Думки плуталися, і я знову поволі поринув у сонне царство.

5

– Це неможливо. Такого не практикують ніде в світі. До суду таємницю слідства буде збережено.

– Я не збираюся й навіть права не маю розголошувати якісь таємниці слідства! – Трубка в моїй руці була вже мокра від поту. – Я навіть не розмовлятиму з ним. Скромно, тихо й непомітно посиджу на допиті. І все.

Начальник райвідділу полковник Мурашко тяжко зітхнув. Зазвичай так зітхають стомлені батьки, що вперто намагаються втовкмачити нетямущому чаду, що не можна їсти пасочок з піску.

– Зовсім не розумію, нащо вам це треба.

– По-перше, мені цікаво. Ця ж справа зачепила мене певним чином, і навіть якийсь час я сам був у шкурі вбивці, чи не так?

– Самі винні!

– Я й не заперечую! По-друге, я готую черговий матеріал. Тепер уже про те, як упіймали злочинця. Хочу подати його портрет…

– Цього якраз і не треба. Ані прізвищ, ані портретів. Його поки що підозрюють, а вже коли відбудеться суд…

– Усе правильно, тільки я не про це. Психологічний портрет. Як поводиться, що каже…

– Ну, таку інформацію може дати слідчий. Думаю, прокурор дозволить. Я теж посприяю. З пресою ми завжди раді контактувати. До того ж ви, Андрію, якоюсь мірою нам відомі. Ба навіть не зовсім сторонні… Були, принаймні, кілька років тому. І мені здається, – полковник на мить змовк, – ви вже одного разу догралися. Навіть загралися.

Цікаво, довго менти ще будуть згадувати мені мою зламану руку та пробиту голову?

– Цього разу я буду під вашим наглядом. Не особистим, звичайно, але… Ну, ви самі розумієте. Я ж журналіст. Мені ж самому треба все побачити! – З розпачу в моєму голосі з’явилися благальні нотки. – Ми ж не раз спілкувалися щодо цієї справи. Ви самі щойно підтвердили, хіба ні?

– Ви щось там писали про неповороткість органів?

– Помилявся! От і матиму шанс це довести! Напишу, як оперативно працює наша міліція. Втерли носа всім! – удався я до примітивного підлабузництва, що його так полюбляють наші правоохоронні органи. – Дам усі підписки. Нікому не заважатиму!

На тому кінці дроту глибокодумно гмикнули.

– Взагалі-то це все не доводи, шановний Андрію Миколайовичу. Одначе, одначе… Треба узгодити з прокуратурою. Сторонніх, самі розумієте…

Полковник Мурашко пообіцяв передзвонити й наступного дня дотримав слова. Але зателефонував безпосередньо головному редакторові.

– Навіщо тобі це потрібно?

Мого плутаного пояснення Чечель до кінця не дослухав:

– Гаразд, слідчий Величко чекає на тебе завтра об одинадцятій. Я сказав Мурашкові, що в курсі і що в принципі підтримую бажання працівників писати об’єктивно. Проконтролюю кожну фразу, таємницю слідства і таке інше. До речі, Мурашко буде особисто присутній на допиті. Бачиш, який контроль над тобою. Тільки надалі щодо таких дій радься зі мною. – Шеф зітхнув. – І, якщо чесно, маніяк ваш у мене вже в печінках сидить…

6

Разом з начальником райвідділу полковником Мурашком я зайшов до кабінету слідчого Величка. Той, побачивши полковника, підвівся. Але я знав: слідак чекав на наш візит.

– Дозвольте бути присутніми?

– Авжеж, сідайте.

Я сів так, щоб краще бачити Юрія Кріпака – бармена з кафе-бару «Зодіак», затриманого за підозрою в скоєнні серії вбивств у студентському містечку.

Зазвичай усіх підозрюваних допитують у слідчому ізоляторі. Але мене туди чомусь вирішили не пускати навіть у супроводі міліційного полковника і