Читати книгу - "Доктор Серафікус. Поза межами болю"

підозрілі особи: юнаки в пальтах з підведеними комірами і з зеленими виснаженими обличчями дідів та діди в довгих чорних сурдутах пасторів з рожевими обличчями юнаків. І ті, й ті мали вигляд театральних убивць із непершорядної сцени. Вони нахилялись до вуха тих, що сиділи за столиками, і пошепки пропонували кокаїн і морфій.

Вер уже чекала в каварні на Корвина.

Висока на зріст, струнка, може, навіть не тільки струнка, а й сухорлява, з пласкими, згідно з модою, грудями, з засмаленим вузьким обличчям і вузькими засмаленими плечима, – елегантна, гостра на язик, дотепна, тонка, розбещена, Вер була більше приваблива, ніж вродлива.

Помітивши Корвина, що за ним ішов масивний в приплюснутому капелюсі і в демісезонці з наставленим коміром Комаха, Вер помахала привітно рукою.

Корвин познайомив присутніх:

– Це – Вер, а це – Василь Хрисанфович Комаха. Його лекцію ми з вами, Вер, мали приємність вислухати. Комаха – серафічний у своїх умоглядностях мислитель, отже, ми, його приятелі, звичайно звемо його Доктором Серафікусом. Він, сподіваюсь, не заперечуватиме, коли й ви, Вер, зватимете його так само.

Простягаючи Комасі руку, Вер сказала:

– Мені дуже приємно познайомитися з вами, докторе.

Комаха не відчував особливої приємності від цього знайомства і, не знаючи, що йому сказати, не сказав нічого.

Розмовляти з Комахою було важко. Він не звик бувати серед людей, і те, що для інших бриніло як загальновивчена фраза, що передбачає загальновідому формулу відповіді, те примушувало Комаху напружено й довго думати. А він не хотів думати, бо взагалі не хотів іти, знайомитись, розмовляти. Ніяковість, поєднана з відлюдкуватою нехіттю говорити, не сприяла тому, щоб із Серафікуса вийшов приємний співрозмовник. Вер похвалила доповідь.

– Ваша доповідь справила на мене враження. Я не казатиму вже про ерудицію, вона імпонує, але ваші думки нові й свіжі. Мій батько, коли б він був присутній на вашій доповіді, не згодився б з вами і з вашою критикою Фрейзерового тлумачення «Казки про двох братів», бо він і досі лишається прихильником Фрейзера, Тейлора й Морґана, як і тридцять років тому, коли він вивчав своїх ґольдів на Амурі, але я вас підтримуватиму проти мого батька. Я захоплена вашою доповіддю.

Комаха почув, що його нога торкається ноги Вер. Щоб не турбувати своєї сусідки, він одсунув свого стільця й підібрав ноги під стілець.

Похвала на Комаху справила прикре враження. Ця молода й гарна жінка захоплена його доповіддю!.. Що з того?! Навіщо говорити про очевисті істини?

Незважаючи на все своє вміння поводитися з людьми, Вер не зуміла знайти відповідного тону. З усіх помилок, що їх вона припустила за той вечір, це була чи не найбільша: Комаха не терпів, щоб його хвалили. Що таке похвала? У кращому разі це непотрібне підкреслення безперечного, в гіршому – це зайвий доказ, що з приводу тебе думки розійшлися, про тебе хтось висловлювався зневажливо і тебе слід підтримати похвалою, підбадьорити, бо тебе лає більшість.

Не помічаючи, що Комаха нудиться й хмуриться, Вер казала далі:

– У вас є своєрідний стиль! Свій стиль – це завжди grand art[82]! Чи не так?

Комаха насумрився остаточно. На запитання, звернене до нього, він не відповів нічого.

Навіщо він згодився йти до каварні? Замість спати дома, він мусить слухати претензійне верзіння жінки, може й вродливої, але надто балакучої й наївної. Він з нудьгою думав, що взавтра на ранок у нього болітиме голова і він, прокинувшись, як звичайно, о 6-й, не виспиться. Можливість лягти своєчасно й виспатись Серафікус цінував більше від розмови з вродливою жінкою.

Шукаючи порятунку, Серафікус з одчаєм подивився на Корвина. Той поволі пив чорну каву, вимазуючи руки в липкій рожевості рахат-лукуму. Витягши з портфеля папери і розклавши на столику, Корвин робив помітки. Він не втручався в розмову і не проявляв жодного наміру допомогти Комасі.

Вер перейшла до запитань.

– Ви одружені? У вас є дружина?

– Ні, в мене є дівчина.

З наголосом на кожному слові Вер повторює:

– У вас є дівчина? Так!..

Повторені й підкреслені слова бриніли двозначним натяком.

Комаха густо червоніє. Він спростовує двозначну інтонацію фрази, що накидає йому моральну зіпсованість.

– Ні! Їй п’ять років!

– Ваша дочка?

– Я нежонатий!

Вер вирішує:

– Ви були одружені? Ви розвелись!..

Комаха обурений з припущення, що в нього може бути дівчина, жінка, діти. Він відповідає, розглядаючи написа на ложечці: «Украдено в каварні».

– Я ж вам кажу, що я нежонатий. Я не розводився. Дівчина це Ірця. Я – сам!

– Як? За наших часів ви ще й досі нежонаті, не розводилися й не були одружені? Мені багато говорив про вас Корвин, але я не дуже покладалась на його слова. Я спочатку не зрозуміла, про яку дівчину ви говорите. Я чула про Ірцю. Ви її любите?

Ложечка, що її крутив у руках Комаха, раптом падає, дзвякає об столик, зривається і губиться десь на підлозі між стільцями. Комаха лізе під столик, мацає руками на підлозі і десь із пітьми знизу глухим голосом відповідає:

– А так, я її люблю!

Коли Комаха підводиться з підлоги і сконфужено кладе ложечку коло себе, Вер стріває його насмішкуватим запитанням:

– Таким чином, кохання до п’ятилітньої дівчинки?

З викликом вона дивиться на Комаху, оглядаючи його від великих його пальців до м’якого білого волосся й масивного підборіддя, з явним бажанням примусити його почервоніти. Комаха почуває, що нога Вер знов торкається його ноги, і він знову одсувається од сусідки й ховає свої великі ноги під стілець. Він сидить, не підводячи голови. Він почуває на собі погляд Вер. І кінчики вух починають у нього палати.

– Ви дивна людина, докторе! Але чому, власне, ви досі не одружені? Що це – жонофобія?

Комаха розсердився. Розсердившись, відповів. Йому треба було розсердитись, щоб перемогти свою сором’язливість і зробитись рішучим. Він подивився в вічі Вер. Він змінив тон. Він зробився іншим. Він сказав:

– Чому? Ви питаєте, чому я не одружений, чому в мене немає жінки, що була б завжди й скрізь зі мною, щоб ділила зі мною моє «я» й була така, як ви?

Вер здригнулася й відповіла:

– Так!

– Ви бачите: я злиденний і ніщо! Що я можу віддати, коли в мене нема нічого?

Вер посміхнулась. Серафікус, що досі мовчав і соромився, тепер юродствував. Може, він знущався?..

– Що я можу дати жінці? Вроду? Добрість? Багатство? У мене нема нічого, окрім ілюзій нездійснених досягнень. Кому потрібні ці ілюзії? Одружитись чи покохати – це для чоловіка, як і для жінки,