Читати книгу - "Місце для дракона"

і хапати така остуда, що мимоволі скулив плечі. Капітан спинився і здивовано глянув на учителя:

– Що це? Звідки цей холод?

– Ви теж відчули?

– Ще б не відчути! Надворі сонце, а тут раптом… – він розглянувся по стриху, але не побачив нічого підозрілого. – Ну, гаразд… Я закінчив, ходімо.

Йдучи до сходів, учитель уважно дивився під ноги, тепер усюди йому ввижалися якісь нажахані обличчя, сформовані з лахміття, ці обличчя прозирали і з роздушених м’ячів, і з купок пороху, і з дощок, їх було безліч, вони дивилися на нього виряченими очима, а їхні вуста щось навіть намагалися прокричати, але не чутно було ані звуку, учитель піднімав високо ноги і робив чудні кроки, намагаючись не наступати на своє марево.

– Чого ви йдете, як чапля? – засміявся капітан, але учитель не відповів: якщо запитує, отже не бачить того, що він, хоча де певність, що й він щось бачить, бо, може, то тільки візерунки, в яких йому вгадуються обличчя, таке траплялося й раніше, правда, не в такій кількості.

Холод перестав дошкуляти, щойно тільки вони спустилися зі сходів і вийшли в сад.

– Цікаво, де сховався той ваш знайомий. Ну, та нічого, знайдемо.

– А ви помітили, що там, на стриху, пил вкривав не тільки скриню, а й усе довкола. Усі дошки. На них не видно жодного знаку. Здається, там давно нікого не було, хоча…

– Я думаю, якщо постаратися і ступати лише по лахмітті, то слідів видно не буде. Або, наприклад, пройти по дошці, а потім притрусити її пилом. Знаєте, як снігом притрушують сліди? – Капітан витяг з кишені пачку «Орбіти» і задумливо покрутив цигарку в пальцях. – То, кажете, брама тут є? Ану ходімо ще й туди.

По той бік будівлі дерев уже було мало, переважали дрібні кущики бузини, браму вони побачили оддалік, обабіч виднілися залишки муру, але ще не дійшовши до неї, вони помітили в кущах перекошеного хреста, який одним своїм плечем торкався землі. До хреста була прибита іржава табличка, на якій ще можна було розібрати: «Артемій Пенцак. 1880–1952».

У цю хвилю за їхньою спиною почувся шелест, обоє озирнулися і побачили літнього чоловіка, в якому учитель відразу упізнав сторожа бурси. Капітан інстинктивно потягнувся за пістолетом, але спинився і запитав учителя:

– Це той, що ви з ним розмовляли?

Учитель на мить завагався, мовби придивляючись до чоловіка і вагаючись, але старий випередив його:

– Авжеж, прошу пана, то я.

– То ви були сторожем у семінарії?

– Ні-ні, не я. Оно сторож, – і він кивнув на хрест.

– А хіба ви не казали учителеві, що були сторожем?

– Може, йому так здалося. Я, прошу пана, ким тільки не був…

– Ви казали, що були свідком розстрілу?

– Боронь Боже! То Артемій був та й мені оповів, а я – де там…

– Тобто ви самі не бачили, але розповсюджуєте.

– Перепрошую. Більше не буду. Але ви мені не дивуйтеся, бо я вар’ят. У Львові колись таких сьвірками називали. От і я сьвірк. Знаєте, як один хлопець не хотів до війська йти і казав, що він цвіркун? Ото він на кожне питання відповідав: «Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк!» От і я так: «Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк!» Що з дурного взяти?

– А навіщо ви крадете одяг і м’ячі у футболістів, а підкидаєте старе лахміття?

– А це не я!

– Тоді хто? Тут же ж нема більше нікого!

– Та й мене нема. Але вони є.

– Хто?

– Ті, що стежать за вами.

Капітан здивовано роззирнувся.

– Ви їх не побачите, – сказав старий. – Вони думають, що гра усе ще продовжується.

– Яка гра?

– У м’яч.

– Хто – вони?

Та старий скорчив дурну міну і засміявся:

– Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк!

Капітан підніс до очей фотоапарат і клацнув раз і другий. Старий завмер, зображаючи невимовну радість на поморщеному обличчі, потім відвернувся і, згорбивши плечі, пішов поміж кущами, при цьому жодна галузка навіть не здригнулася, коли він її зачіпав.

– Так я і думав – божевільний, – промовив капітан і подивився на учителя. – А ви що мовчите?

– А що я можу сказати?

– Ну, ви тепер зрозуміли, що усе це маячня? Що жодного розстрілу не було? А той квадрат міг утворитися, наприклад, тому, що там колись закопали вапно. Одне слово, я вас попередив. Зберете учнів і поясните усю ситуацію. Ніхто нікого у 1946 уже масово не стріляв. Вони ж не були бандерівцями. Чого їх було стріляти?

– Я розумію, – кивнув учитель. – То ви мене не будете притягати… до відповідальності…

– Ні. Але з учнями переговоріть обов’язково. Інакше будуть неприємності і в директора школи, і у вас.

Вони вийшли на вулицю і, коли капітан потиснув руку учителеві, то відчув, що рука його холодна і волога.

Завідувачем архіву КГБ був старий кадровик Бураченков, на пенсію його не відпускали, бо, працюючи в органах ще з довоєнного часу, носив у своїй голові безцінну інформацію, по яку сягали усі львівські чекісти. Бураченков мав честь бачити самого Лєніна і з радістю виступав по школах, розповідаючи про цю незабутню зустріч, з роками додаючи усе нові і нові деталі та збагачуючи розмову з вождем усе новішими афоризмами, які старанно виписував з книги «Золоті думки».

Капітан Королюк завітав до архіву наступного дня з самого ранку і поцікавився, чи чув Бураченков щось про розстріл семінаристів. Старий чекіст хитро усміхнувся, закинув ногу на ногу і глибокодумно переплів пальці на об’ємному животі. На його лисому черепі запульсували жилки, а кошлаті брови насупилися.

– А для чого тобі знати те, про що знати не треба?

– Ну, це ви загнули! Кому ж іще, як не мені! – і капітан коротко переповів те, що почув від учителя.

Бураченков зітхнув, пірнув руками у кишені, понишпорив, але не намацавши цигарок, звернувся до капітана:

– Дай закурити. – Смачно затягнувшись і відкашлявшись, продовжив: – Навіть не знаю, що тобі сказати. Ти ж займаєшся тим, щоб ця історія не знайшла поширення. Так би мовити, задушити її в зародку. І немає жодного значення, було це насправді чи не було. Бо що це міняє? Чутки про розстріл треба припинити. Інакше народ потягнеться з молебнями, почнуть квіти, вінки носити… Цього ще нам тільки бракувало – львівського матчу смерті.

– То що ви хочете, щоб я від начальника приніс до вас запит? – похмурим тоном запитав капітан.

– Нє, ну ти перестань! Вже він до начальника піде! Ти от що, катай краще в буфет, принеси коньячок і шоколад. От тоді й поговоримо.

Капітан усміхнувся, ця маленька слабість Бураченкова була